— Я хочу, щоб ти показав мені, що ти там бачи,— сказав Монтанеллі одного разу, відірвавшись
од книги і побачивши Артура, що, як і годину тому,
лежав поруч, розплатавшись серед моху і втупивши
широко розплющені очі в блискучий біло-голубий
простір. Вони звернули вбік од великої дороги, щоб
переночувати в тихому селі поблизу водоспаду.
В безхмарному небі сідало сонце, височіли скелясті
шпилі, яскраво полум'яніли куполи Альп і безмежні
ланцюги Монблану.
Артур підвів очі, сповнені подиву і таємничості.
— Що я бачу, padre? Немов крізь темне скло, я
бачу величезний білий світ у блакитній порожнечі,
яка не має ні кінця ні краю. Я бачу, як він вік за віко очікує на прихід святого духа.
Монтанеллі зітхнув:
— Я бачив це лише раз.
— І ніколи не бачите знову?
— Ні. Я бачу зовсім інше.
— Що ви бачите?
— Я, саrino? Блакитне небо, снігові вершини — ось усе, що я бачу в високості. А внизу — зовсім інше.
Він показав на долину. Артур став навколішки і схилився над стрімким .краєм прірви.
Величезні сосни, потемнілі у вечірньому присмерк, стояли мов неживі, обступаючи річку вздовж вузьких берегів. Та ось сонце, червоне, як жевріючий камінь, спустилося за шпичастими вершинами гір, і життя й світло зникло з лиця природи.
Одразу ж з долини піднялось щось темне і грізн — похмуре, жахливе, сповнене невидимої боротьб. Прямовисні обриви західних гір нагадували зуби монстра, який причаївся, щоб схопити свою жертву і потягти вниз, в пащу глибокої чорної прірви. Сосни
здавались рядами розбійників з ножами, що шепотіли: "Нападем на вас"; в наступаючій темряві ревів і завива потік, б'ючись об кам'яні стіни своєї в'язниці з люттю одвічного відчаю.
— Padre! — Артур підвівся, здригнувшись, і відсахнувс од прірви,— Це схоже на пекло.
— Ні, сину мій,— відповів м'яко Монтанеллі,— це схоже тільки на людську душу.
— Душі тих, що перебувають у темряві й мороці смерті?
— Ні, душі тих, що проходять повз нас день у день.
Артур тремтів, вдивляючись у морок. Густий біли туман клубочився над соснами.
— Гляньте! — закричав раптом Артур.— Люди, що
блукають у темряві, побачили велике світло.
На схід під вечірньою зорею запалали снігові шпил. Коли червоне світло зникло з вершин, Монтанеллі повернувся до Артура, торкнувши його за плече.
— Ходімо, carino, вже темніє. Ми заблукаємо в
темряві, коли ще затримаємось.
Вони обережно спустилися поміж чорними деревам до шале, в якому спинилися на ніч.
Коли Монтанеллі зайшов до кімнати, де Артур чека його вечеряти, він побачив, що хлопець зовсім позбувся похмурого настрою, навіяного темрявою, і став знову веселий.
— Padre, ідіть гляньте на цього кумедного пса.
Він танцює на задніх лапах.
Тепер він так само захоплювався собакою, як тільк що заходом сонця.
Червонощока господиня шале, сяючи білим фартухом, стояла, взявшись у боки ду руками, і з посмішкою дивилась, як Артур примушува пса показувати свої штуки.
— Мабуть, небагато в нього клопоту,— сказала
вона дочці місцевою говіркою.— А гарненьке хлоп'я.
Артур зашарівся, немов школярка, і жінка, побачивш, що він зрозумів її, вийшла з кімнати, сміючись з його замішання.
За вечерею у хлопця тільки й було розмов, що про майбутні екскурсі", сходження на гірські вершин та збирання трав. Очевидно, його фантазії не перешкоджа ні настрій, ні апетит.
Коли вранці Монтанеллі прокинувся, Артура вжене було. Він ще вдосвіта пішов у гори допомагати Гаспарові пасти кіз.
Однак тільки-но встигли подати на стіл сніданок, як він влетів у кімнату з непокритою головою, тримаюч на плечах крихітну селянську дівчинку років трьох, а в руках величезний оберемок гірських квітів.
Монтанеллі, всміхаючись, дивився на нього. Який дивний контраст з серйозним, мовчазним Артуром у Пізі й Ліворно!
— Де ти був, навіжений? Гасав голодний десь по горах?
— Ой, padre, як там чудової Гори на світанку такі прекрасні! А яка роса!.. От подивіться.— Він показав мокрі, забруднені черевики.— Ми взяли з собою хліба й сиру і пили на пасовищі козяче молоко. Бр-р, яке
воно гидке! Я знову хочу їсти. І треба нагодувати цю маленьку особу. Аннет, хочеш меду?
Він сів, посадив дівчинку собі на коліна і почав допомагати їй розбирати квіти.
— Ні, це не діло,— заперечив Монтанеллі.— Я не хочу, щоб ти застудився. Біжи переодягнись у сухе. І Ану, йди до мене, Аннет. Де ти її підібрав, Артуре?
— Край села. Це дочка того чоловіка, що ми вчора
бачили. Знаєте, що лагодить взуття. Правда, у неї гарненьк очі? А в кишені в Аннет жива черепаха, яку вена зве Кароліною.
Коли Артур, переодягтись у сухі носки, підійшов до столу снідати, дитина вже сиділа у padre на коліна і весело щебетала про свою черепаху. Вона держал її в пухких рученятах, перевернувши на спину, щоб "monsieur" міг помилуватись, як вона ворушить лапами.
— Гляньте, monsieur! — поважно говорила вона
своєю напівзрозумілою говіркою.— Гляньте, які в Кароліни черевички!
Монтанеллі грався з дитиною, гладив їй волосся, захоплювався її черепахою і розповідав чудесні казк. Господиня шале, прийшовши прибрати із стола, заніміла від здивування, побачивши, як Аннет виверта кишені його преподобія.
— Господь навчає дітей, як пізнавати хорошу людину,— сказала вона.— Аннет так боїться чужих, а от
вашої милості зовсім не соромиться. От чудеса! Аннет, стань на коліна і попроси доброго пана, щоб він благослови тебе. Це принесе тобі щастя.
— А я, padre, не знав, що ви вмієте забавляти діте,— сказав Артур, коли вони через годину йшли по залитих сонцем пасовищах.— Дитина просто не зво з вас очей. Знаєте, мені здається...
— Що?
— Я хотів тільки сказати... шкода, що церква забороня священикам одружуватись. Я навіть не зовсім розумію чому. Адже ж виховання дітей така серйозна справа і так важливо, щоб вони з самого початку були під добрим впливом, що, здається, чим святіше покликанн людини і чим чистіше її життя, тим кращий буде з неї батько. Я певний, padre, що якби ви не дали обіт, якби ви одружилися, ваші діти були б дуже...
— Мовчи!..
Слово зірвалося таким поспішним шепотом, що ще більше поглибило мовчання, яке запало між ними.
— Padre,— знову почав Артур, засмучений похмури виглядом Монтанеллі,— хіба я сказав щось поган? Може, я помиляюся, але я завжди говорю так, як думаю.