Овід

— Я хочу, щоб ти показав мені, що ти там ба­чи,— сказав Монтанеллі одного разу, відірвавшись

од книги і побачивши Артура, що, як і годину тому,

лежав поруч, розплатавшись серед моху і втупивши

широко розплющені очі в блискучий біло-голубий

простір. Вони звернули вбік од великої дороги, щоб

переночувати в тихому селі поблизу водоспаду.

В безхмарному небі сідало сонце, височіли скелясті

шпилі, яскраво полум'яніли куполи Альп і безмежні

ланцюги Монблану.

Артур підвів очі, сповнені подиву і таємничості.

— Що я бачу, padre? Немов крізь темне скло, я

бачу величезний білий світ у блакитній порожнечі,

яка не має ні кінця ні краю. Я бачу, як він вік за ві­ко очікує на прихід святого духа.

Монтанеллі зітхнув:

— Я бачив це лише раз.

— І ніколи не бачите знову?

— Ні. Я бачу зовсім інше.

— Що ви бачите?

— Я, саrino? Блакитне небо, снігові вершини — ось усе, що я бачу в високості. А внизу — зовсім інше.

Він показав на долину. Артур став навколішки і схилився над стрімким .краєм прірви.

Величезні сосни, потемнілі у вечірньому присмер­к, стояли мов неживі, обступаючи річку вздовж вузьких берегів. Та ось сонце, червоне, як жевріючий камінь, спустилося за шпичастими вершинами гір, і життя й світло зникло з лиця природи.

Одразу ж з долини піднялось щось темне і гріз­н — похмуре, жахливе, сповнене невидимої бороть­б. Прямовисні обриви західних гір нагадували зуби монстра, який причаївся, щоб схопити свою жертву і потягти вниз, в пащу глибокої чорної прірви. Сосни

здавались рядами розбійників з ножами, що шепотіли: "Нападем на вас"; в наступаючій темряві ревів і за­вива потік, б'ючись об кам'яні стіни своєї в'язниці з люттю одвічного відчаю.

— Padre! — Артур підвівся, здригнувшись, і від­сахнувс од прірви,— Це схоже на пекло.

— Ні, сину мій,— відповів м'яко Монтанеллі,— це схоже тільки на людську душу.

— Душі тих, що перебувають у темряві й мороці смерті?

— Ні, душі тих, що проходять повз нас день у день.

Артур тремтів, вдивляючись у морок. Густий бі­ли туман клубочився над соснами.

— Гляньте! — закричав раптом Артур.— Люди, що

блукають у темряві, побачили велике світло.

На схід під вечірньою зорею запалали снігові шпи­л. Коли червоне світло зникло з вершин, Монтанеллі повернувся до Артура, торкнувши його за плече.

— Ходімо, carino, вже темніє. Ми заблукаємо в

темряві, коли ще затримаємось.

Вони обережно спустилися поміж чорними дерева­м до шале, в якому спинилися на ніч.

Коли Монтанеллі зайшов до кімнати, де Артур че­ка його вечеряти, він побачив, що хлопець зовсім позбувся похмурого настрою, навіяного темрявою, і став знову веселий.

— Padre, ідіть гляньте на цього кумедного пса.

Він танцює на задніх лапах.

Тепер він так само захоплювався собакою, як тіль­к що заходом сонця.

Червонощока господиня шале, сяючи білим фартухом, стояла, взявшись у боки ду руками, і з посмішкою дивилась, як Артур при­мушува пса показувати свої штуки.

— Мабуть, небагато в нього клопоту,— сказала

вона дочці місцевою говіркою.— А гарненьке хлоп'я.

Артур зашарівся, немов школярка, і жінка, поба­чивш, що він зрозумів її, вийшла з кімнати, сміючись з його замішання.

За вечерею у хлопця тільки й було розмов, що про майбутні екскурсі", сходження на гірські верши­н та збирання трав. Очевидно, його фантазії не пе­решкоджа ні настрій, ні апетит.

Коли вранці Монтанеллі прокинувся, Артура вжене було. Він ще вдосвіта пішов у гори допомагати Гаспарові пасти кіз.

Однак тільки-но встигли подати на стіл сніданок, як він влетів у кімнату з непокритою головою, три­маюч на плечах крихітну селянську дівчинку років трьох, а в руках величезний оберемок гірських квітів.

Монтанеллі, всміхаючись, дивився на нього. Який дивний контраст з серйозним, мовчазним Артуром у Пізі й Ліворно!

— Де ти був, навіжений? Гасав голодний десь по горах?

— Ой, padre, як там чудової Гори на світанку такі прекрасні! А яка роса!.. От подивіться.— Він показав мокрі, забруднені черевики.— Ми взяли з собою хліба й сиру і пили на пасовищі козяче молоко. Бр-р, яке

воно гидке! Я знову хочу їсти. І треба нагодувати цю маленьку особу. Аннет, хочеш меду?

Він сів, посадив дівчинку собі на коліна і почав допомагати їй розбирати квіти.

— Ні, це не діло,— заперечив Монтанеллі.— Я не хочу, щоб ти застудився. Біжи переодягнись у сухе. І Ану, йди до мене, Аннет. Де ти її підібрав, Артуре?

— Край села. Це дочка того чоловіка, що ми вчора

бачили. Знаєте, що лагодить взуття. Правда, у неї гар­неньк очі? А в кишені в Аннет жива черепаха, яку вена зве Кароліною.

Коли Артур, переодягтись у сухі носки, підійшов до столу снідати, дитина вже сиділа у padre на колі­на і весело щебетала про свою черепаху. Вона дер­жал її в пухких рученятах, перевернувши на спину, щоб "monsieur" міг помилуватись, як вона ворушить лапами.

— Гляньте, monsieur! — поважно говорила вона

своєю напівзрозумілою говіркою.— Гляньте, які в Кароліни черевички!

Монтанеллі грався з дитиною, гладив їй волосся, захоплювався її черепахою і розповідав чудесні каз­к. Господиня шале, прийшовши прибрати із стола, заніміла від здивування, побачивши, як Аннет вивер­та кишені його преподобія.

— Господь навчає дітей, як пізнавати хорошу людину,— сказала вона.— Аннет так боїться чужих, а от

вашої милості зовсім не соромиться. От чудеса! Аннет, стань на коліна і попроси доброго пана, щоб він бла­гослови тебе. Це принесе тобі щастя.

— А я, padre, не знав, що ви вмієте забавляти ді­те,— сказав Артур, коли вони через годину йшли по залитих сонцем пасовищах.— Дитина просто не зво з вас очей. Знаєте, мені здається...

— Що?

— Я хотів тільки сказати... шкода, що церква забо­роня священикам одружуватись. Я навіть не зовсім розумію чому. Адже ж виховання дітей така серйозна справа і так важливо, щоб вони з самого початку були під добрим впливом, що, здається, чим святіше покли­канн людини і чим чистіше її життя, тим кращий буде з неї батько. Я певний, padre, що якби ви не дали обіт, якби ви одружилися, ваші діти були б дуже...

— Мовчи!..

Слово зірвалося таким поспішним шепотом, що ще більше поглибило мовчання, яке запало між ними.

— Padre,— знову почав Артур, засмучений похму­ри виглядом Монтанеллі,— хіба я сказав щось пога­н? Може, я помиляюся, але я завжди говорю так, як думаю.