— Можливо, ти й сам не зовсім розумієш те, що сказав,—лагідно відповів Монтанеллі.—Через кілька років ти дивитимешся на це інакше. А поки що пого про щось інше.
Це було перше порушення повної гармонії і споко, що панували між ними під час цієї ідеальної подорожі.
З Шамоні мандрівники пішли через Тет-Нуар до Мартіньї, де й спинились перепочити, бо була нестерпн спека. Після обіду вони вийшли на захищену від сонця терасу готелю з гарним видом на гори. Артур виніс свої колекції і почав серйозну розмов про ботаніку з Монтанеллі італійською мовою.
На терасі сиділи два англійці-художники; один щось малював, а другий ліниво балакав. Йому й на думку не спадало, що іноземці можуть розуміти по-англійськи.
— Віллі, покинь ти свою мазанину,— сказав він.—
Намалюй краще цього прекрасного італійського хлоп
ця, що приходить в екстаз від папороті. Глянь на ліні брів. Дай йому замість лінзи розп'яття і замість
куртки та коротких штанів римську тогу і матимеш справжнісінького християнина перших віків.
— Який там християнин! Я сидів коло нього за обідом, і він так само захоплювався смаженою курко, як оце зараз бур'яном. Він справді гарненький.
Цей оливковий колір обличчя чудовий. Але він і наполовин не такий красивий, як його батько.
— Хто?
— Його батько, що сидить просто проти тебе. Невж ти не зацікавився ним? У нього чудове обличчя.
— Який ти наївний. Не можеш впізнати католицьког священика.
— Священика? А й справді. Я й забув: обіт чеснот і таке інше. Ну, тоді будемо поблажливі і припустим, що цей юнак його племінник.
— От ідіоти! — прошепотів Артур, дивлячись на художника веселими очима.— А це дуже мило з їхньог боку вважати, що я на вас схожий. Я й справді хотів би бути вашим племінником... Padre, що з вами? Як ви зблідли!
Монтанеллі підвівся і приклав руку до лоба.
— У мене щось запаморочилась голова, — промовив
він на диво тихим голосом.— Мабуть, надто довго по
був на сонці. Піду ляжу, carino. Це нічого, просто від
спеки.
Провівши ще два тижні біля Люцернського озера, Артур і Монтанеллі повернулися через Сен-Готард-ський перевал до Італії. На їхнє щастя, погода була дуже гарна, і вони зробили ще кілька приємних екскурсі, хоч зачарування перших днів уже зникло.
Монтанеллі весь час непокоїла думка про майбутн "серйозну розмову" з Артуром, для якої їхня подоро давала добру нагоду. У долині Арви він на не згадував того, про що вони говорили тоді під магнолією; це було б жорстоко, думав він, отруїти такій художній натурі, як Артур, перше захоплення красою Альп розмовами, які, безперечно, будуть для нього тяжкі. Починаючи з Мартіньї, він щоранку говори собі: "Сьогодні поговоримо", а щовечора: "Поговорим завтра".
Тепер канікули кінчались, а він усе повторював: "Завтра, завтра". Невиразне почуття чогось нового, якоїсь невідомої заслони між ним і .Артуром змушувало його мовчати, поки в останні вечір їх подорожі він раптом не відчув, що коли він взагалі збирається говорити, то треба поговорити сьогодні.
Вони спинились на ніч у Лугано і другого ранку мали виїхати до Пізи. Він мусить принаймні дізнатис, як глибоко втягнено його любого хлопця в зибучі піски італійської політики.
— Дощ перестав, carino,— сказав Монтанеллі післ заходу сонця,— і це в нас єдина нагода подивитис на озеро. Ходім, я хочу з тобою поговорити.
Вони пройшли вздовж берега до затишного місця і сіли на низенький камінний мур.
Прямо біля них ріс кущ шипшини, вкритий пурпуровими ягодами; кілька гілок запізнілих блідо-рожевих квітів ще звисали з верхньої гілки і сумно погойдувались, обважнівши від дощових крапель. На зеленій поверхні озера легеньк тріпотів білими вітрилами маленький човен, похитуючись від вогкого вітерця. Він здавався легки і тендітним, немов срібляста квітка кульбаби, кинут на воду. Високо вгорі на Монте-Сальваторе якась пастушача хатина розплющила золоте око. Троянди, посхилявши голівки, дрімали під спокійними хмарами вересневого неба, а вода лагідно гомоніла й плескалась об прибережне, каміння.
— Це в мене остання нагода спокійно поговорити
з тобою,— почав Монтанеллі.— Ти вернешся до робот в коледжі і до друзів, у мене теж буде дуже багато
справ цієї зими. Я хотів би як слід з'ясувати наші
взаємини, а потім, якщо ти...Він спинився на мить, а тоді знову повільно загово: — Якщо ти почуваєш, що можеш іще вірити мені,
як вірив раніш, то розкажи мені докладніше, ніж тоді
увечері в саду семінарії, як далеко зайшов ти в цій
справі.
Артур спокійно слухав, дивлячись на воду, але нічог не відповів.
— Я хотів би знати, якщо ти можеш сказати мені, чи зв'язав ти себе клятвою або якось інакше?
— Мені нічого говорити, любий padre. Я не зв'язав себе, але я зв'язаний.
— Не розумію.. — Яка користь від клятви? Не вона зв'язує людей. Коли ви почуваєте, що вами заволоділа ідея, то це вас
і зв'язує, а коли у вас цього почуття немає, то ніщо вас і не зв'яже. — Ти хочеш сказати, що твоє почуття непохитне?
Артуре, чи подумав ти, що кажеш?
Артур обернувся і глянув прямо в очі Монтанеллі.
— Padre, ви питаєте мене, чи можу я вам вірити.
А хіба ви мені не вірите? Якби я мав що сказати, я б
вам сказав. Але про такі речі немає рації говорити.
Я не забув, що ви сказали мені того вечора, і ніколи
не забуду. Але я мушу йти своєю дорогою до того
світла, що я бачу перед собою.
Монтанеллі зірвав з куща троянду, обірвав по одні всі пелюстки і кинув їх у воду.
— Цілком слушно, carino. Ми більше не будемо
говорити про це, бо, справді, слова тут не допоможут... Ходімо...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Осінь і зима минули без будь-яких подій. Артур багато працював і майже не мав вільного часу. Щоб побачитися з Монтанеллі, він раз або двічі на тижден уривав по кілька хвилин. Коли-не-коли він заходи до нього і просив допомогти розібратися в якій-небудь книзі, але під час таких побачень вони ні про що інше не розмовляли. Монтанеллі більше відчув, ніж помітив, що між ним і хлопцем виросла якась невидима перепона, і уникав усього, що могло б здатис спробою відновити їхню колишню близькість. Відвідини Артура завдавали йому тепер більше смутк, ніж радості: так тяжко було завжди удавати, що ти спокійний, що нічого не змінилось. Артур, не зовсі розуміючи, в чому справа, теж помітив легку зміну в поводженні padre і, невиразно почуваючи, що це має якийсь зв'язок з болючим питанням про "нові ідеї", боявся найменшого натяку на справу, якою сповнен були всі його думки. Проте він ніколи не любив Монтанеллі так глибоко, як тепер.