він визивно і повернувся до неї,— що всі мої слова —
чистісінька фантазія. Часом я люблю дати волю уяві,
але не терплю, коли люди сприймають мої фантазії
як щось серйозне.
Джемма нічого не відповіла, вони мовчки рушили далі. Коли вони минали браму Уффіці, він перейшов через дорогу і схилився над якоюсь темною купкою.
— Що з тобою, маля? — спитав він таким ласкави голосом, якого Джемма ще ні разу не чула у нього.—Чому ти не йдеш додому?
Купка ворухнулась і щось тихенько проскиглила. Джемма підійшла ближче і побачила хлопчика років шести, брудного й обірваного, що скрутився на тротуар, немов злякане звірятко. Овід поклав руку на розпатлану голівку.
— Що таке? — спитав він, нахиляючись нижче,
щоб розібрати невиразну відповідь.— Пора вже спа
ти. Маленьким дітям нічого робити вночі на вулиці.
Ти тут замерзнеш. Ну, давай руку і будь молодцем.
Де ти живеш?
Він узяв хлопчика за руку і спробував підвести, але той пронизливо скрикнув і знов припав до землі.
— Та що це з ним? — здивувався Овід, стаючи
коло хлопця на коліна.— Ой синьйоро, гляньте.
Плече й куртка дитини були закривавлені.
— Ну, скажи ж мені, що з тобою трапилося? Ти упав? Ні? Хтось побив тебе?
Я так і знав. Хто ж це?
— Дядько.
— Ага! Коли ж це він?
— Сьогодні вранці. Він був п'яний, а я... я...
— А ти підвернувся йому під руку, правда? Отож, хлопче, не попадайся в руки п'яним, вони цього не люблять. Ну, синьйоро, що ж нам робити з цим бідни малятком? Ану, ходім на світло, моя дитино, я гляну на твоє плече. Ну, обійми мене за шию. Я не зроблю тобі боляче. Отак.
Він узяв дитину на руки і, перенісши через вулиц, посадив на широкій кам'яній балюстраді. Тоді, діставши складаний ніж, вправно розрізав подертий рукав, притуливши голову дитини до грудей. Джемма держала пошкоджену руку; Плече було дуже побите, в синцях і саднах, на руці була глибока рана.
— Погана рана для такого маляти, як ти,— сказав Овід, обв'язуючи поранену руку хусткою, щоб об неї не терся рукав.— Чим він тебе вдарив?
— Кочергою. Я попросив у нього сольдо , щоб купит собі трохи поленти 2, а він мене кочергою.
Овід здригнувся.
— Це, мабуть, боляче,— стиха промовив він.
— Він мене вдарив кочергою, і я втік.
— І ти цілий день блукав не ївши?
Замість відповіді хлопчик заплакав. Овід зняв його з балюстради.
— Ну, ну, цить. Усе буде гаразд. Де б його дістат візника? Боюся, що всі вони коло театру. Там сьогодн якась надзвичайна вистава. Мені совісно, синь, водити вас отак по вулиці, але...
— Нічого, я піду з вами. Може, вам потрібна буде допомога. Тільки як ви його донесете так далеко? Він же, мабуть, важкий.
— Нічого, як-небудь подужаю.
Коло театру стояло кілька екіпажів, тільки всі вони були зайняті. Вистава скінчилась, і більшість глядачів уже розійшлася.
Ім'я Зіти було надруковане великими літерами, вона брала участь в балеті.
Попросивши Джемму зачекати
1 Сольдо — італійська дрібна монета. Полента — мамалиґа.
хвилину, Овід попрямував до під'їзду театру і запитав у служителя:
— Мадам Рені вже поїхала?
— Ні, синьйоре,— відповів той і здивовано погляну на добре одягненого джентльмена, що ніс на рука обідраного вуличного хлопчика.— Вона збираєть їхати; її коляска тут... Та ось і вона...
Спираючись на руку молодого офіцера-кавалериста, по східцях спускалася Зіта.
Вона була надзвичайн красива в яскраво-червоному оксамитовому плащі, накинутому поверх вечірнього плаття, велике віяло з страусового пір'я висіло збоку. Біля під'їзду вона рапто зупинилась і, вирвавши свою руку з-під руки офі, підійшла до Овода, дивуючись:
— Що це у вас, Феліче?
— Я підібрав цього хлопчика на вулиці. Він увесь побитий і голодний, я хочу якнайшвидше доставити його додому. Екіпажів ніде нема, і я хочу взяти вашу коляску.
— Феліче! Чи не збираєтесь ви привезти цього жахливого жебрака до себе в кімнати? Покличте поліца. Хай він однесе його в притулок або в інше спеціальн місце. Ви не можете збирати усіх міських жебраків.
— Він поранений,— повторив Овід,— у притулок можна відіслати завтра, коли це необхідно, але я муш спочатку подивитись сам і нагодувати хлопчину.
Зіта гидливо скривилась:
— Він притулився головою до вашої сорочки! Як
ви можете? Він брудний!
Овід глянув на неї з злістю.
— Він голодний. Ви, мабуть, не знаєте, що це значить.
— Синьйоре Ріварес,— сказала Джемма,— я живу тут зовсім близько.
Віднесіть хлопчика до мене, і, кол не знайдете візника, я можу лишити його в себе на ніч.
Він швидко глянув на неї.
— А вам це не завдасть клопоту?
— Звичайно, ні. На добраніч, Мадам Рені.
Циганка сухо вклонилась і, сердито знизавши плечим, знову взяла офіцера під руку, підібрала шлейф і пропливла до коляски.
— Я пришлю коляску за вами і хлопцем, якщо ви
хочете, мосьє Ріварес,— сказала вона, зупиняючись біля дверей.
— Добре, я скажу куди.— Він вийшов на бруків
ку, дав візникові адресу і повернувся до Джемми зі
своєю ношею.
Кетті чекала на свою господиню. Почувши, що трапилос, вона побігла по теплу воду і вмить принесла все, що треба було для перев'язки. Посадивши хлоп'я на стілець, Овід став коло нього на коліна і, поскидавш з дитини дрантя, ніжними вправними руками обмив і перев'язав рану. Він саме кінчив мити хлопця і загортав його у теплу ковдру, коли ввійшла Джемма з підносом в руках.
— Ну, можна вже вашому пацієнтові повечерят? — спитала вона, усміхаючись до чудного маленьког створіння.— Ось я йому наготувала.
Овід підвівся і згорнув докупи брудне лахміття.
— Ми, здається, наробили вам тут страшенного
розгардіяшу,— сказав він.— Оце все слід було б спа
лити, а я завтра вранці куплю йому нову одежу. Чи
немає у вас часом вина, синьйоро? Треба було б дат
йому трохи. А я помив би руки, якщо дозволите.
Попоївши, хлопчик враз заснув на руках у Овод, притулившись розкуйовдженою головою до його білої маніжки. Джемма допомогла Кетті навести в кімнаті порядок і сіла до столу.
— Синьйоре Ріварес, вам треба трохи перекусити, перш ніж іти додому. За обідом ви майже нічого не їли, а вже пізно.
— Якщо можна, я випив би склянку чаю по-англійськ. Тільки мені соромно турбувати вас у такий пізній час.
— Нічого. Покладіть дитину на софу, ви вже стомилис. Тільки почекайте хвилину, я закрию подушк простинею. Що ви думаєте з ним робити?