Овід

майже ні слова. Але Джемма щиро раділа, що він мовчав. Вона завжди почувала себе з ним ніяко­в, і особливо сьогодні, бо його чудне поводження на зборах украй збентежило її.

Коло палацу Уффіці він раптом зупинився.

— Ви не стомилися?

— Ні, а що таке?

— І нема у вас невідкладних справ сьогодні вве­чер?

— Ні.

— У мене до вас просьба. Я хотів би, щоб ви сього­дн пішли погуляти зі мною.

— Куди?

— Куди хочете.

— Але що це вам здумалося?

Він завагався.

— Я не можу вам сказати, це дуже важко поясни

ти. Але коли можете, прошу, ходімо.

Він раптом глянув на неї, і Джемма побачила в його очах дивний вираз.

— Чудний ви якийсь сьогодні,— ласкаво сказала

вона.

Він витяг квітку із своєї бутоньєрки й почав від­риват од неї пелюстки. Кого він їй так нагадував?

Когось з такими самими хапливими нервовими руха­м пальців. — Мені зараз дуже тяжко,— ледве чутно промо­ви він, дивлячись на свої руки.— Я не хотів би лиша­тис сьогодні на самоті... То ви підете зі мною?

— Ну; звичайно. Тільки, може б, ви краще зайшли до мене?

— Ні, ходім десь пообідаємо. Тут на майдані Синьйорії є ресторан. Будь ласка, не відмовляйтесь, ви обіцяли.

Вони зайшли в ресторан. Він замовив обід, але сам ні до чого не доторкнувся і вперто мовчав; бгав бах­ром скатертини. Джемма почувала себе дуже незруч і вже шкодувала, що пішла з ним. Мовчання ста­вал дедалі тяжчим, але вона не могла розпочати пусту розмову з людиною, яка, здавалось, ніби забу­л про її присутність. Нарешті він глянув на неї і уривчасто сказав:

— Хочете, підем до цирку?

Вона вражено глянула на нього. Навіщо йому цей цирк?

— Ви взагалі коли-небудь бачили такі вистави? — спитав він, перш ніж вона встигла відповісти.

— Вони мене ніколи не цікавили.

— Ну, ні, вони дуже цікаві. Не можна вивчати життя народу, не побувавши в такому цирку.

Коли вони "прийшли до міської брами, трупа вже розкинула там свій намет, і жахливе скигління на скрипках та бій барабанів сповістили, що вистава по­чалас.

Програма була дуже примітивна. Кілька клоунів, арлекінів та акробатів, цирковий наїзник, що стрибав крізь обруч, розмальована Коломбіна й горбань, який розважав глядачів нудним, безглуздим кривлянням,— оце й була вся трупа. Жарти їхні загалом були не грубі й не образливі, але безбарвні й заяложені, а вся вистава справляла враження гнітючої тупості. Публіка сміялась і плескала в долоні з властивою тосканцям чемністю, але справжню втіху вони мали лише від витівок горбаня, в яких Джемма не бачила нічого дотепного. Він просто корчив страшні, огидливі гримаси, а глядачі передражнювали його й садили на плечі дітей, щоб ті подивилися на "бридкого виродка".

— Синьйоре Ріварес, невже це вам справді подо­баєтьс? — спитала Джемма Овода, що стояв коло неї,

притулившись до дерев'яної підпорки намету.— Мені

здається...

Вона не закінчила. З того часу, як вона стояла з Монтанеллі коло садової хвіртки в Ліворно, їй більше ніколи не доводилось бачити на лиці людини такого безмежного, безнадійного страждання.

Зненацька один із клоунів штовхнув горбаня, і той, перекинувшись через голову, викотився з арени не­зграбни клубком. Між двома клоунами почався діа, і Овід, здавалось, прокинувся від сну.

— Ну, що ж, підем? — спитав він.— Чи, може, ви хочете дивитися далі?

— Ні, краще ходімо.

Вони вийшли з намету і попростували серед тем­но зелені до річки. Кілька хвилин обоє мовчали.

— Ну, яке у вас враження од вистави? — раптом

спитав Овід.

— Взагалі дуже сумне, а часом навіть було гидко дивитися.

— На що саме?

— Ну, на всі ці кривляння й гримаси. Вони просто відразливі й зовсім не смішні.

— Ви говорите про горбаня?

Пам'ятаючи його болісну вразливість при нагаду­ванн про всяке каліцтво, Джемма боялась говорити про цю частину вистави. Але він сам почав про це розмову, і вона відповіла:

— Так, цей виступ мені зовсім не сподобався.

— А публіці він найбільше припав до вподоби.

— Тим гірше.

— Чому? Тому, що він вульгарний?

— Ні, не тому, бо вся вистава вульгарна. Але це було якось жорстоко.

Овід посміхнувся.

— У чому ви бачите жорстокість? У ставленні пуб­лік до горбаня?'

— Звичайно, для нього це байдуже. Він у цирку так само заробляє собі на життя, як наїзник або Коломбіна. Але саме видовище таке неприємне й образ­лив.

Воно принижує людську гідність.

— Можливо, він був не менш приниженим і до того, як почав виступати на арені. Усі ми почуваємо себе до певної міри приниженими.

— Це правда, але... Може, вам здається це безглуз­ди забобоном, але для мене людське тіло священне. Мені боляче, коли з нього знущаються і навмисне роблять потворним.

— А людська душа?

Він спинився і, спершись об камінну балюстраду набережної, глянув їй прямо у вічі.

— Душа? — повторила Джемма. Вона теж спини

лась і здивовано дивилася на нього.

Поривчастим рухом він простяг до неї руки. — Невже вам ні разу не спало на думку, що в цього злиденного клоуна може бути душа — жива, бунтівлива людська душа, замкнена в незграбне по­нівечен тіло і змушена бути для нього рабою? У вас таке добре серце, ви жалієте тіло в блазенському вбранні з бубонцями, а як же ви не подумали, про нещасну душу, яка не має навіть барвистого ганчір'я, щоб прикрити свою жахливу голизну! Уявіть собі, як

вона тремтить від холоду, заклякає від сорому й муки перед очима юрби, відчуваючи її жарти, як удари ба­тог, а сміх, мов розпечене залізо на живому тілі! По­думайт, як вона озирається безпорадно на гори, що не хочуть на неї упасти і заховати від цих мучителів. Вона заздрить щурам, які можуть залізти в якусь діру і причаїтися там. Згадайте, що душа німа, що в неї немає голосу, щоб благати. Вона мусить терпіти, тер­піт й терпіти... Ну, які дурниці я говорю.

Чому ж ви не смієтесь? У вас нема почуття гумору.

Повільно, в мертвому мовчанні Джемма пішла вздовж берега. За весь вечір їй ні разу не спало на думку, що тяжкий його настрій мав якийсь зв'язок з цирком. І зараз, коли цей несподіваний вибух осві­ти перед нею темний куток його внутрішнього жит­т, вона, пригнічена глибоким жалем до нього, не могла знайти жодного слова втіхи. Він ішов поруч, одвернувшись від неї, і дивився на воду.

— Сподіваюся, ви розумієте,—раптом промовив