Овід

— Завтра? Пошукаю, чи нема в нього інших ро­дичі, крім того п'яного звірюки, а як не знайду, то доведеться послухатись поради мадам Рені і влашту­ват його десь у притулку. Якщо вже бути милосер­дни, то слід було б прив'язати йому до шиї камінь та кинути в річку, але це завдало б мені багато непри. Швидко заснув. Ех, ти, бідолахо! Бездом­ни кіт краще може оборонити себе, ніж ти.

Коли Кетті принесла чай, хлопець розплющив очі і сів, здивовано озираючись.

Впізнавши Овода, якого він уже вважав за свого законного захисника, він зліз із софи і, плутаючись у ковдрі, пішов примоститися коло нього. Він уже досить підкріпився, щоб прояв­лят цікавість, і, показуючи на понівечену руку Ово­д, в якій той держав кусок торта, спитав:

— Що це?

— Це торт. Тобі теж захотілося? Ні, на сьогодні з тебе досить. Почекай до ранку.

— Ні, оце.

Хлопець доторкнувся до цурпалків від ампутова­ни пальців і до великого шрама на кисті. Овід по свій торт.

— А, це? Це те саме, що й у тебе на плечі. Мене вдарила людина, дужча за мене.

— Дуже боліло?

— Та ні, не дужче, ніж в інші рази. Ну, йди вже спати. Малим дітям не можна сидіти так пізно.

Коли приїхала карета, хлопець спав. Овід обереж­н, щоб не розбудити, взяв дитину на руки й поніс по сходах.

— Ви сьогодні були для мене добрим ангелом,—

сказав він Джеммі, спинившись на дверях.— Але, звичайно, надалі це не перешкодить нам сваритися скільки завгодно.

— Я взагалі не люблю ні з ким сваритись.

— А я люблю: Життя без сварок було б нестерпне. Добра сварка — сіль землі.

Це навіть краще, ніж вистава в цирку.

І, тихенько сміючись сам до себе, він зійшов по сходах, несучи на руках сонну дитину.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Якось на початку січня Мартіні розіслав усім за­прошенн на щомісячне засідання літературного ко­мітет і несподівано одержав від Овода коротеньку, надряпану олівцем записку: "На превеликий жаль, прийти не зможу". Мартіні розсердився, бо в запро­шенн він підкреслив важливість засідання, і таке не­дбайлив ставлення до справ організації здавалось йому майже зухвальством. До того ж за цей день надійшло аж три листи з неприємними новинами; крім того, дув східний вітер. З усіх цих причин Мартіні був у дуже поганому настрої, і коли на зборах Ріккардо спитав: "А Рівареса немає?" — він похмуро від:

— Ні, в нього, очевидно, є якісь цікавіші справи, отож і не зміг або не схотів прийти.

— Ну, знаєте, Мартіні,— роздратовано сказав Гал­л,— ви найнесправедливіша людина у Флоренції. Коли вам хто не подобається, то що він не зробить, усе не так. Як міг Ріварес прийти, коли він хворий?

— Хто вам сказав, що він хворий?

— А хіба ви не знаєте? От уже чотири дні як він лежить.

— Що з ним таке?

— Не знаю. Занедужавши, він одклав побачення зі мною на четвер, а коли я вчора пішов до нього, мені сказали, що він дуже хворий і нікого не приймає. Я думав, що у нього вже був Ріккардо.

— Я нічого не знав про це. Сьогодні ж увечері піду провідаю.

Другого ранку Ріккардо, блідий і стомлений, уві­йшо до маленького кабінету Джемми. Вона сиділа коло столу і монотонно диктувала Мартіні цифри, а той, держачи в одній руці лупу, а в другій тоненько заструганий олівець, робив ледве помітні позначки на сторінках розгорнутої перед ним книги. Джемма застережливо підняла руку, і Ріккардо, знаючи, що писання шифром перебивати не можна, сів позад неї на софу і позіхнув; видно було, що він ледве пере­мага себе, щоб не заснути.

— Два, чотири; три, сім; шість, один; три, п'ять;

чотири, один,— рівно, мов заведена машина, звучав

голос Джемми,— вісім, чотири; сім, два; п'ять, один;

це кінець фрази, Чезаре.

Щоб відзначити місце, де вона спинилася, Джем­м встромила в папір шпильку і тоді тільки повер до Ріккардо.

— Доброго ранку, докторе. Який у вас змучений вигляд. Чи не захворіли ви?

— Та ні, я здоровий, тільки стомився. Я провів жахливу ніч з Ріваресом.

— З Ріваресом?

— Так. Я просидів коло нього цілу ніч, а тепер

треба йти до своїх хворих у госпіталь. Я оце забіг спитати, чи не знаєте ви кого, хто міг би побути коло нього кілька днів. Він у дуже тяжкому стані. Я, зви­чайн, зроблю все, що зможу, але в мене так мало часу. А про те, щоб я прислав йому доглядачку, він і слухати не хоче.

— Що з ним таке?

— Та там дуже складне захворювання. Насам­пере...

— Насамперед, ви вже снідали?

— Снідав, дякую... Безперечно, у Рівареса хворо­б дуже загострилася від усяких нервових усклад­нен, але головна її причина — давнє ушкодження, у свій час страшенно занедбане. Тепер він терпить най­лютіш муки. Певно, це лишилося в нього ще з війни в Південній Америці. Хіба тоді лікували людей як слід? Так-сяк полагодять, і готово. Як він взагалі ви­жи! Однак після того в нього лишився хронічний на­хи до запалення, і всяка дрібниця може викликати новий припадок.

— Це небезпечно?

— Та ні. Небезпека лише в тому, що хворий з від­ча може отруїтися.

— Значить, він дуже страждає?

— Неймовірно. Не знаю, як він терпить. Сьогодні вночі я змушений був удатися до опіуму, хоч взагалі не люблю давати його нервовим хворим. А треба ж було якось заспокоїти його.

— Він, певно, дуже нервовий?

— Так, але надзвичайно терплячий. Він, аж поки не знепритомнів, був на диво спокійний. Зате під кі­нец я добре з ним помучився! І як ви гадаєте, скіль­к це вже триває? Цілих п'ять ночей. Коло нього ні душі, крім придуркуватої хазяйки, яка не прокину­лас би, коли б навіть провалився будинок, а якби й прокинулась, то з неї мало користі.

— А танцівниця?

— Дивна річ! Він не допускає її до себе. У нього хворобливий страх перед нею. Разом з тим він — найнезрозуміліша людина з усіх, що я зустрічав.

Суціль клубок протиріч.

Ріккардо заклопотано глянув на свій годинник.

— Я вже спізнився до госпіталю, але нічого не

вдієш. Моєму помічникові доведеться на цей раз почати обхід без мене. На жаль, я не знав, раніше, що Ріварес захворів. Не можна було допускати, щоб він залишався на ніч сам.

— Але чому ж він нікого не повідомив? — сказав Мартіні.— Звісно, ми не лишили б його в такому без стані.

— Мені шкода, докторе,— сказала Джемма,— що ви вчора не покликали кого-небудь з нас. Вам не слід було так себе виснажувати.