Овід

А втім, я при так і думала".

— Звичайно, це лист приватного характеру,— про­вади Овід далі,— і ви розумієте, що про нього мо­жут знати лише члени вашого комітету.

— Про це ви могли б мене не попереджати. Ну, а тепер вернімося до памфлета. Можна мені передати комітетові, що ви згодні зробити в ньому деякі зміни і трохи зм'якшити тон, чи...

— А чи не здається вам, синьйоро, що ці зміни можуть попсувати його як літературний твір і позба гостроти як сатиру?

— Ви питаєте про мою особисту думку, а я при­йшл переказати вам думку цілого комітету.

— Чи можна з ваших слів зробити висновок, що ви з думкою комітету не погоджуєтесь?

Поклавши листа в кишеню, він нахилився вперед і дивився на неї пильним зосередженим поглядом, що зовсім змінив його обличчя.

— Ви гадаєте...

— Ви хочете знати, що думаю я особисто? Я не згодна з більшістю в обох пунктах. Я не надаю вашо­м памфлетові великої ціни з літературного погляду, але вважаю, що в ньому правдиво подано факти і взя­т вірну тактику.

— Тобто?

— Ви цілком праві, що блукаючі огні цього бурх­ливог ентузіазму й радощів заведуть Італію в жахли­в трясовину. І я б дуже хотіла відкрито, сміливо сказати правду, хай навіть це образило б і відштовх­нул деяких наших прибічників. Але як член корпора­ці, більшість якої має інший погляд, я не смію об свою особисту думку. В усякому разі, я га­да, що коли все це й треба висловити, то стримано й спокійно, а не в такому різкому тоні, як тут.

— Ви не зможете хвилину почекати, поки я пере­глян рукопис?

Він швидко перебіг очима по сторінках, і лице в нього похмурніло від незадоволення.

— Звичайно, ви маєте цілковиту рацію. Це деше­ви фейлетон, а не політична сатира. Але що ж ро­бит? Коли написати пристойно, ніхто не зрозуміє.

Раз памфлет не буде злий, скажуть, що нудно.

— А коли в ньому буде занадто багато злоби, то хіба це не нудно?

Він кинув на неї швидкий, допитливий погляд і враз розсміявся:

— Очевидно, синьйоро, ви належите до тієї жах­ливо категорії людей, які завжди мають рацію. Ви

ходить, що, піддавшись спокусі бути злим, я рискую

стати таким нудним, як синьйора Грассіні. Ой, не

доведи господи! Ну, не гнівайтесь. Я знаю, що вам

мої жарти не подобаються, і знову переходжу до

справи. Висновок, власне, такий. Якщо я тільки вики­н нападки на окремих осіб, а по суті нічого не змі­н, то комітет побоїться відповідальності і відмовить

ся надрукувати мій твір; коли ж я викину політичну

правду і не буду лаяти нікого особисто', а всіх ворогів

партії гуртом, комітет підноситиме цю писанину до

неба, а ми з вами будемо знати, що друкувати її не

варто. От вам чудова метафізична задача: що кра­щ — бути надрукованим і не бути вартим друку чи

бути вартим друку ї не бути надрукованим? Що пора­дит, синьйоро?

— Ви зовсім не обмежені подібним вибором. Мені

здається, що коли ви викинете нападки на окремих

осіб, комітет згодиться надрукувати цей памфлет, хоч

більшості він, звичайно, й не подобатиметься. Я ж

певна, що він буде для нас дуже корисний. Тільки

вам обов'язково треба кинути цей злосливий тон.

Коли ви хочете сказати щось таке, що читач має про­ковтнут, як велику пілюлю, нащо ж вам одразу залякувати його її виглядом?

Він зітхнув і покірно знизав плечима.

— Я здаюся, синьйоро, тільки з однією умовою.

Раз ви тепер не дозволяєте мені посміятися, то муси­т дати мені змогу зробити це іншим разом. Коли

його преосвященство бездоганний кардинал з'явиться

у Флоренції, тоді вже ні ви, ні ваш комітет не зава­жайт мені злословити стільки, скільки я хочу. Це

моє право.

Він говорив недбайливим, байдужим тоном, висми­куюч з вази хризантеми й дивлячись на світло крізь прозорі пелюстки.

"Чому це в нього так трусяться руки? — подумала Джемма, помітивши, як тремтіли квіти.— Невже він п'є?"

— Краще поговоріть з іншими членами комітету,— сказала вона, підводячись.— Я не знаю, як вони на це подивляться.

— А ви? — Він теж підвівся і стояв, притуливши до лиця ніжні квіти.

Вона вагалася. Питання схвилювало її, викликало давні гіркі спогади.

— Я й сама не знаю,— промовила вона нарешті.—

Багато років тому я знала дещо про монсиньйора

Монтанеллі. Тоді він був ще тільки каноніком і рек­торо духовної семінарії у провінції, де я росла.

Я про нього багато чула від... особи, яка знала його

дуже близько, і чула тільки гарне. Я певна, що при­наймн тоді він був справді надзвичайною людиною.

Але це було так давно, і він міг за цей час змінитися.

Безконтрольна влада псує людей.

Підвівши лице од квітів, Овід подивився на Джем-му суворим поглядом.

— В усякому разі,— промовив він,— якщо сам мон-синьйор Монтанеллі і не негідник, то він знаряддя в руках негідників. Для мене і для моїх друзів по той бік кордону це однаково. Камінь на дорозі може мати найкращі наміри, але все ж краще його відкинути. Дозвольте, синьйоро...— Він подзвонив і, прошкутиль­гавш до дверей, відчинив їх перед Джеммою.— Це дуже мило, що ви зайшли, синьйоро.

Може, послати по екіпаж? Ні? Ну, до побачення.

Джемма вийшла на вулицю, повна тривожних думок.

"Друзі по той бік кордону". Хто вони? І як відки­нут камінь з дороги? Якщо тільки сатирою, то чому в нього так грізно спалахнули очі?"

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Монсиньйор Монтанеллі прибув до Флоренції на початку жовтня. Його приїзд викликав у місті поміт­н хвилювання. Він був не тільки відомий проповід­ни, а й представник нової течії в католицьких ко­ла, і народ з нетерпінням чекав від нього викладу "нових доктрин" євангелія любові і примирення, які повинні були вилікувати Італію від усіх нещасть. Призначення кардинала Гіцці на посаду римського державного секретаря замість Ламбруччіні, якого всі ненавиділи, підняло загальний ентузіазм на найвищий рівень. І Монтанеллі був якраз людиною, що могла легко підтримати цей настрій. Бездоганна суворість його життя була надзвичайно рідкісним явищем серед вищих сановників римської церкви і притягала до нього симпатії народу, який звик дивитися на шан­та, казнокрадство й брудні інтриги як на необхідні додатки до кар'єри прелата ‘. Крім того, надзвичай­ни талант проповідника, чудовий голос і особиста принадність скрізь і завжди робили його популярним.