Овід

— От саме в цій справі я й прийшов до вас. Ми просимо вас піти до Рівареса і переконати його, що памфлет треба трохи зм'якшити.

— Мене? Але я його майже не знаю. Крім того, він мене ненавидить. Чому з усіх вибрали саме мене?

— Та просто тому, що сьогодні більше нікому піти. До того ж ви з усіх нас найрозважлйвіша і не будете марно сперечатися та сваритися з ним, як мог­л б статися з кимсь іншим.

— Від цього я, звичайно, утримаюсь. Ну, гаразд, я піду, тільки в мене щось дуже мало надії на успіх.

— А я певен, що коли ви схочете, то переконаєте його. Скажіть йому, що весь комітет захоплений його сатирою як літературним твором. Це піднесе його настрій, і до того ж це щира правда.

Овід сидів коло заставленого квітами стола і за­мислен дивився в підлогу, держачи на колінах роз­горнути лист. Кудлата вівчарка, що лежала на кили біля його ніг, підвела голову й загарчала, коли Джемма постукала в двері. Овід схопився з місця і сухо, церемонно вклонився гості. Лице в нього стало суворе й байдуже,

— Ви надто люб'язні,— промовив він льодовим то­но.— Якби ви дали мені знати, що я потрібний, я й

сам прийшов би.

Бачачи, що він щиро бажає їй провалитися крізь землю, Джемма поспішно пояснила, в якій справі вона прийшла. Він знову вклонився й подав їй стілець.

— Комітет доручив мені піти до вас,— сказала во­н,— бо думки з приводу вашого памфлета поді.

— Я так і знав,— посміхнувся він і сів проти неї, присунувши велику вазу з хризантемами, щоб засло своє лице від світла.

— Більшість членів комітету вважає, що хоч з лі­тературног погляду памфлет дуже цінний, його в та­кі формі друкувати не можна. Вони бояться, що його різкий тон може образити й відштовхнути од нас деяких осіб, допомога яких дуже потрібна партії.

Він витяг із вази хризантему і почав повільно об­риват пелюстки. Погляд Джемми спинився на його тонкій руці, що ронила одну по одній ніжні пелюст­к, і її пройняло якесь тривожне почуття, немовби вона бачила вже колись такий самий рух.

— Як літературний твір,— промовив він м'яким байдужим голосом,— цей памфлет нічого не вартий і може подобатися лише тим, хто нічого не розумів в літературі. А що він когось ображає, то я ж саме цього й хотів.

— Я вас цілком розумію. Але справа в тому, що він може образити не того, кого треба.

Овід знизав плечима і прикусив зубами зірвану пелюстку.

— Гадаю, що ви помиляєтеся,— сказав він.— Для чого, власне, запросив мене ваш комітет? Мені здаєть­с, для того, щоб я викривав і висміював єзуїтів.

Ну, я й стараюсь виконувати свій обов'язок, як тільки вмію.

— Смію вас запевнити, що ніхто й на мить не мав сумніву у ваших здібностях і добрих намірах. Але ко­міте боїться, що може образитись ліберальна партія і що ми втратимо моральну підтримку міських робіт­никі. Ви, пишучи цей памфлет, думали дошкулити санфедистам, але багато читачів зрозуміють це як на­па на церкву й нового папу. З погляду ж політичної тактики комітет цього не хотів би.

— Я починаю розуміти. Поки я виступатиму проти

групи духовних осіб, з якими партія тепер не ладить,

я можу казати правду скільки захочу. Але як тільки

я зачеплю її улюблених пастирів церкви, тоді виявляється, що "правда — собака, якого треба держати на ланцюгу". Блазень був правий, але я згоден бути ким хочете, тільки не блазнем. Звичайно, я мушу скорити­с постанові комітету, проте мені здається, що він дивиться то в один бік, то в другий і не бачить прямо перед собою головного: м-монсиньйора М-мон-танеллі...

— Монтанеллі? — перепитала Джемма.— Я вас не ррзумію. Ви говорите про брізігелльського єпископа?

— Так, новий папа зробив його кардиналом. Мені якраз пише про нього один приятель, що живе по той бік кордону. Хочете послухати?

— Якого кордону? Папської області?

— Так. От що він пише.

Він став читати листа, що лежав у нього на колі­на, коли ввійшла Джемма, і вже з перших рядків по сильно заїкатися.

"В-ви неза-б-баром м-мати-м-мете щ-щастя п-поб-бачити од-одного з най-з-запекліших н-наших ворогів, к-кардинала Л-лоренцо М-монтанеллі, єпископа Б-брі-зігелли... Він з-збир-р..."

Овід раптом спинився і з хвилину помовчав, а по­ті знову почав читати страшенно повільно, нестерп­н розтягуючи слова, але вже не заїкався.

"Він збирається в тому місяці відвідати Тоскану в ролі миротворця. Спочатку він проповідуватиме у Флореції, де пробуде тижнів зо три, потім поїде до Сіени й Пізи і через Пістойю повернеться в Романью. Монтанеллі відкрито належить до ліберальної партії серед духовенства; до того ж він особистий друг папи і кардинала Феретті. При папі Григорії він був у не­милост, його тримали в глухій дірі в Апеннінах. Те­пе він одразу пішов угору. Звичайно, він така ж ма­ріонетк в руках єзуїтів, як і всякий санфедист. Місію миротворця запропонував йому теж якийсь з єзуїт­ськи отців. Монтанеллі один з найблискучіших про­повідникі і небезпечний, як сам Ламбруччіні. Його завдання —т— не дати прохолонути народному захоплен­н папою і зосередити на своїх проповідях загальну увагу, поки великий герцог не підпише проект, який

йому збираються підсунути агенти єзуїтів. Що це за проект — я не міг дізнатися".

А далі він пише:

"Чи розуміє Монтанеллі, нащо його посилають у Тоскану, чи він сліпе знаряддя в руках єзуїтів, не знаю. Він або надзвичайно розумний шахрай, або найбільший осел на світі. Чудно тільки те, що, на­скільк мені відомо, він ніколи не бере хабарів і не має коханок. Вперше чую про таке диво".

Овід поклав лист і мовчки дивився на Джемму на­півзаплющеним очима, очевидно чекаючи, що вона скаже.

— Ви певні, що ці відомості правдиві? — спитала вона.

— Щодо бездоганності особистого життя монсиньйора Монтанеллі? Ні, але й автор листа теж у цьому не певний. Ви ж бачите, він робить застереження — "наскільки мені відомо".

— Я не про це,— холодно відповіла вона,— а про місію, з якою він їде сюди.

— У цьому я цілком довіряю своєму кореспонден­тов. Це мій давній друг, один з товаришів по сорок третьому році. До того ж його громадське становище дає йому виключні можливості діставати такі інфор.

"Якийсь чиновник у Ватикані,— майнуло у голо­в Джемми.— От які він має зв'язки.