Овід

Грассіні, як звичайно, напружив усі сили, щоб за­лучит нову знаменитість до себе. На ‘всі його запро­шенн Монтанеллі щоразу чемно, але рішуче відмов тим, що здоров'я в нього погане та й часу мало.

1 Прелат — вищий духовний сановник католицької церкви, переважно той, що мав посаду при Ватикані.

— Ну, і всеїди ж це подружжя Грассіні,— презир­лив мовив Мартіні, коли вони з Джеммою ясного

холодного недільного ранку переходили майдан Синь­йор.— Ви бачили, як улесливо вони вклонились, коли

під'їхала карета кардинала? їй байдуже, яка ця люди­н, аби про неї говорили. Я ще зроду не бачив таких

стрільців за знаменитостями. У серпні полювання на

Овода, тепер на Монтанеллі. Його преосвященство

повинен пишатися такою увагою: адже ж він ділить

її з неабиякою зграєю пройдисвітів.

Вони слухали в соборі проповідь Монтанеллі, але величезна будівля була так переповнена жадібними слухачами, що Мартіні, боячись, щоб у Джемми не розболілась голова, умовив її піти, не чекаючи кінця відправи. Це був перший сонячний ранок після цілого тижня безперервних дощів, і він запропонував їй про по вкритих садами пагорках.

— Ні,— відповіла вона, — я з охотою пройдуся, коли у вас є вільний час, тільки не по горбах. Ходім по мосту. Монтанеллі повертатиметься з церкви цією дорогою, а я — така сама, як і Грассіні,— теж хочу по­дивитис на знаменитість.

— Та ви ж його тільки-но бачили.

— То здалека. У соборі така сила люду, а коли під'їхала карета, він сидів до нас спиною. Коли ми гулятимемо поблизу мосту, то напевне добре розгля­нем його. Ви ж, мабуть, знаєте, що він оселився на Лунг-Арно?

— Але чому це вам раптом заманулося подивитися на Монтанеллі? Я щось не помічав, щоб ви цікавилися славетними проповідниками.

— Мене цікавить не славетний проповідник, а са­м людина. Хочу подивитися, чи дуже змінився він з того часу, як я його бачила востаннє.

— А коли це було?

— Через два дні після смерті Артура.

Мартіні стривожено глянув на неї. Вони вийшли на міст, і вона байдуже дивилася на воду з тим вира­зо обличчя, який завжди так турбував його.

— Джеммо, люба,— сказав він, трохи помовчав­ш,— невже ви все життя будете мучити себе спога­дам про цю сумну подію? У сімнадцять років усі ми

робили помилки.

— Але не всі у сімнадцять років убивали найкра­щог друга,— стомлено відповіла вона і сперлась

рукою на кам'яну балюстраду, дивлячись униз, на

річку.

Мартіні мовчав. Він боявся говорити з Джеммою, коли на неї находив такий настрій.

— Коли я дивлюся на воду, я завжди згадую,—

промовила вона, повільно зводячи на нього очі, і, рап­то здригнувшись, додала:

— Давайте трохи походи­м, Чезаре. Холодно тут стояти.

Вони мовчки перейшли міст і попростували понад берегом. Через кілька хвилин Джемма знов заго:

— Який у Монтанеллі чудовий голос! У ньому бринить щось таке, чого я ніколи не чула ні в одному людському голосі. Мені здається, що в цьому секрет його впливу.

— Голос у нього справді чудовий, — погодився Мар­тін, ухопившись за нову тему для розмови, щоб од­вернут Джемму від жахливих спогадів, які виклика­л в ній річка.— Та хіба тільки голос? Це найкращий проповідник з усіх, що я чув. Але я гадаю, що секрет його впливу криється десь глибше,— очевидно, в без його житті, що робить його таким несхо­жи на інших прелатів.

Навряд чи серед вищого італійського духовенства, крім папи, є ще людина з такою незаплямованою репутацією. Коли я торік був у Романьї і проїздив через його єпархію, то ба­чи, як суворі горяни чекали свого єпископа під дощем, щоб хоч раз глянути на нього або торкнутися його одежі. Він у них мов святий, а це неабищо серед романіиців, які взагалі ненавидять усіх, хто носить рясу. Я якось сказав одному старому селянинові, ти­повом контрабандистові, що вони там, очевидно, ду­ж віддані своєму єпископові, а він каже: "Ми не любимо єпископів, усі вони брехуни, але ми любимо монсиньйора Монтанеллі. Він ніколи не сказав не і нікого не скривдив".

— Цікаво знати,— промовила Джемма, немов сама до себе,— чи знає він, що думає про нього народ?

— А чому б йому не знати? Хіба це неправда?

— Неправда.

— Звідки ви знаєте?

— Він мені сам сказав.

— Він сказав вам? Монтанеллі? Джеммо, що це значить?

Вона відкинула з лоба волосся і повернулася до Мартіні. Вони знов спинилися.

— Чезаре, ми з вами такі вже давні друзі, а я вам так і не розповіла, що саме сталося з Артуром.

— І не треба, голубко,— поспішно перебив він її,— я все знаю.

— Вам сказав Джіованні?

— Так, перед смертю. Якось уночі, коли я сидів коло нього, він мені все й розповів. Він... Джеммо, го­лубк, раз ми вже заговорили про це, я вам скажу правду. Він розповів мені, як вас мучить ця сумна історія, і просив мене бути вам щирим другом і від­вертат вас од тяжких спогадів. Я старався як міг, хоч може й марно...

— Я знаю,— лагідно відповіла вона, на мить під­водяч очі.— Якби не ваша дружба, мені було б дуже тяжко. Але Джіованні нічого не казав вам тоді про монсиньйора Монтанеллі?

— Ні, я не знав, що він причетний до цієї події. Він розповів мені тільки про історію з шпигуном і про те...

— Як я вдарила Артура і він утопився. Ну, то я вам розкажу про Монтанеллі.

Вони знов повернули до мосту, по якому мала про­їхат карета кардинала.

Оповідаючи, Джемма весь час пильно дивилась на воду.

— Тоді Монтанеллі, ще тільки канонік, був ректо­ро духовної семінарії в Пізі і давав Артурові уроки

філософії, а коли той вступив до університету, допо­мага йому в навчанні. Вони дуже любили один одно­г і більше скидалися на добрих друзів, ніж на учите­л й учня. Артур боготворив землю, по якій ступав

Монтанеллі, і, пригадую, якось сказав мені, що коли

б він утратив свого padne, як він завжди називав Мон­танелл, то втопився б...

Ну, про історію з шпигуном

ви знаєте... Другого дня мій батько й Бертони, зведені

брати Артура — дуже бридкі люди,— цілісінький день

шукали в Дарсені труп, а я сиділа сама у своїй кімна­т і думала про те, що я наробила.

Вона трохи помовчала, а тоді вела далі:

— Пізно ввечері до мене прийшов батько і сказав: "Джеммо, зійди вниз, тебе хоче бачити якийсь хло­пец". У вітальні мене чекав один студент з нашої організації. Він був страшенно блідий і весь тремтів. Він прийшов сказати мені, що від Джіованні з тюрми одержано ще одного листа, де він пише про все, що чув од дозорця про Карді, який зрадив тайну Артурової сповіді. Пригадую, той студент сказав мені: "Щас­т, що ми хоч дізналися, що він не винен". Батько взяв мене за руку і старався заспокоїти. Він тоді ще не знав, що я вдарила Артура. Я знов пішла до себе і просиділа сама всю ніч. Уранці батько знов пішов з Бертонами до гавані шукати тіло. Вони все ж споді­валис знайти його.