А тому боярин немало нині здивувався, упіймавши себе на нетерплячці, здивувався і огнівався, бо не личить сивоголовому виказувати нетерплячку, міг би й забути, що послав кудись Дуліба Покруча... Дуліб упорожні не вернеться.
Отак умовляв себе.
Це мало помагало, здобута при княжому дворі наука годилася тільки для людських очей, від себе не міг приховати, що нетерплячка мучить його й піднімається, як у діжі опара, печатникові здавалось, що Покруч спізнюється.
Ждав його, як голодний великодня.
Кілька разів збирався навіть плеснути в долоні, щоб подали корзно й палицю,, намірюючись рушити навстріч Покручеві, та всякий раз брав себе в руки, утихомирювався. Чого доброго, стріне хтось з галичан на нічній вулиці й запідозрить печатника у причетності до того, що зараз має скоїтися.
Зараз?
Господи, чому ж досі не скоїлося, найвища пора, щоб нічна тиша розкололася лементом дзвонів і бил, криком сполошених містечан, щоб край неба обагрився пожежею. Це був би знак, що сповнено Покручем його веління... тоді він подякував би небесам за поміч і почовгав би у ложницю спати. Іще одне діло зроблено, а добре воно чи зле — кому про це судити?
А може, Покруч обійшовся без вогню, він уміє справи вершити шито-крито. Та коби...
Боярин Ян висунувся боком із-за стола і присів на підвіконну лаву. Наслуховував. Вікно із грубої слюди — ніякий згук не проб'ється до хоромини боярської. Однак печатник невдовзі таки зачув у нетерплячій тиші Покру-чеву ходу... зачув а чи, може, внутрішніми якимись очима винюшкував у глухому провулку постать Покруча... винюшкував і провадив її, як пес, до потайної хвіртки в саду.
Лише один Покруч, окрім осподаря, має ключ від потайної хвірки.
Ось ключ скреготнув у замку; ось вартового оклик; ось пискнули в завісах двері; скрипнули половиці на переходах.
І Покруч уже на порозі.
— Ти? — навіщось спитав його печатник.
— Ну, я,— Дуліб скинув з голови каптур. Не вклонився бояринові й не глянув на нього, іншого за неґречне поводження з осиодарем не минула б кара... іншого, але не Покруча.
— Чом не хвалишся? — боярин пробував зіп'ястися на ноги. Це йому не вдавалося. Отяжіли ноги від вина, через це сердився на себе і на Дуліба, котрий сушив біля стола недопиту корчагу.
Пив через крису жадібно, вино стікало по цапиній борідці й багрило на грудях сорочку.
— Нема чим хвалитися,— врешті передихнув Дуліб. Долоні втер полою чорного корзна й, мов рівний з рівним, сів поруч Яна. Тінь од нього прилипла до стіни.
— Злякався,— обірвав його печатник.
— Таке вигадаєш. Мене не знаєш? Не вигоріло за першим разом — вигорить за другим. Високий тин вигородив майстер кам'яних справ Соколян навколо терема Русинового. Привратник не спить. Пси спущені. Як міг підступитися до терема з трутом?
— Старієш, Дулібе,— дорікнув печатник. Він не міг примиритися, що загадане ним негайно не здійснено. Тепер чекай завтрашнього, післязавтрашнього вечора, а може статися, що післязавтрашній вечір запізниться.— Ум, вигадливість твоя колишня зсохлися на тріску. Кипчаки городи палять на відстані, мечучи вогненними стрілами, а ти терему не даси ради.
— Оба старіємо,— позіхнув Дуліб. Справді сидячи поруч на лаві такі неподібні,— бо один з них високий і сухий, а другий — приземкуватий,— були, як близнюки, на себе схожі. Схожість ця в обличчях — гостроносих, сухих, і в очах — прищурених, цупких. Виглядали обидва, як старі круки.
— Ти теж розмишляєш, боярине, як дитя. Половці... тут половці твої ні до чого. Терем у саду, як у вінку. Дерева — крислаті, стрілою до терема не проб'єш. Хіба зволиш підкотити пороки,— посміхнувся.
— Но-но, волю язикові даєш,— погрозливо сказав Ян. Дуліб зневажливо махнув рукою.
— Не пирскай, боярине. Я тобі потрібний, ти — мені. Але не будемо в цьому ділі квапитися. Я спробую підкупити або привратника Соколянового, або когось з унотів, або нового чоловіка підішлю. Якщо не згорить писання Русинове, то до твоїх рук неушкодженим доставлю. Тільки не знаю, якого біса заповзявся ти на це писання? Що тобі до нього? Яку шкоду... шкоду для волості Галицької або для себе вбачаєш у тому, що Русин списав "Хронограф" та уклав пісні різні.
— Яку? — княжого печатника прибила розгуба. Він не ждав, що Дуліб Покруч, який звик сповняти його веління без зайвих слів, почне розпитувати про доцільність знищення Русинового писання. Він взагалі був певний, що вірний Покруч ніколи не замислювався над своїми вчинками.
І раптом...
Міг би Ян відбутися окриком, що, мовляв, не для твоєї голови, ниций смерде, мої задуми... горобцеві ж не збагнути піднебесні стремління беркута. Міг би, врешті, просто змовчати, але сказати правду — ні.
— Так треба,— промимрив у відповідь.
— Кому? — уперся Дуліб, котрий вочевидь помітив бояринову розгубу.
Вчинки свої, замисли печатник пояснював лише кня зеві та зрідка — боярській думі, але пояснювати щось холопові... Забагато волі дістав Дуліб, ходить без ланцюга й нашийника, мовби дурний теє вигадав, що пес завше залишається псом. І забагато знає Дуліб Покруч про свого осподаря, а всяке знання таїть у собі небезпеку. Хіба не може трапитися, що одного разу пес, ударений біля порога Янового, побіжить до порога Русинового й слово в слово переповість про діяння свої, вчинені з відома, благословіння і повеління мого? Русин на руку меткий, писати "Хронограф" і на старість не покинув. Яким постану з його хартій перед прийдешніми поколіннями?
Думка про посмертну славу була новою гостею на його чолі. Дотепер жив одним днем, одним життям, зрідка лише крадькома зазирав на останній рубіж і прагнув віддалити його, відсунути. Але рубежа не переступав ніколи. Тому новій гості сьогодні приглядався пильно, спершу вона видавалася, як усе нове, значущою і чомусь білою, він затуляв повіки перед її білизною і глухманів душею. Потім доглупався, що не варто, мабуть, надто перейматися новою гостею: мертві-бо сорому не знають. Що йому до того, якщо Іван Русин у своєму "Хронографі" через сто, двісті або тисячу літ виведе його, Яна, сина Чагрового, на Золоті Токи на людський суд. З нього, Яна, через тисячу літ навіть тіні не залишиться, навіть праху, лише ім'я буде розп'ято.