Бодай пагінця...
Вперше здибавши Анну, йому й не снилося, що вона і є той паросток, з якого має вибуяти ліс.
Діялося це на шляху з Галича в Угри неподалік від городка гірського воєводи Микули. День тоді догоряв, призахідне сонце підпалило молоді зарості бучини, що росла обабіч старовинного шляху, і все навколо потопало в полуміні. Дівчина, що необережно вихопилась з гущавини на дорогу і сторожко заціпеніла на обочині, теж палахкотіла в осінньому вогні, бризки дотлівали в її очах, жевріли в косах, на струнках ногах, обутих у легкі шкуряки, і навіть гніздилися в двох кошелях з опеньками.
Він, щоб не сполошити дівчини, здалека призупинив коня і крикнув:
— Чи далеко городок воєводи?
Василько при першому здибанні не розпізнав чорнявої вроди дівчини, був ще повен довгої і небезпечної дороги із Снятина, ще причувався йому за плечима чвал погоні, хоч і догадувався, що погоні у цей бік не буде. Лютий його ворог великий боярин галицький Костянтин Сіро-славич нацькував биричів, певно, на шлях Берладниць-кий, бо куди ще, як не в берладники, податися ворохобникові з роду Чагра. Василько ж, не дурний будучи, повернув коня до верхів'я Прута-річки, над якою десь у горах заклав порубіжний городок давній приятель батька Чагра воєвода Микула Яремич. Сподівався знайти у нього пристанище і прокорм до весни... І ще в той час Василько був повний згадками про смерть жони Ради та синка Чагра.
Дівчина підозріло й разом з тим іронічно пасла очима його пошарпану вберю і стомленого коня.
— А ти хто будеш, що боярського городка питаєш?
— Хіба не бачиш, путник я. А шукаю городка тому, що сидить в ньому давній задруг мій, воєвода Микула.
— Довгий твій шлях, якщо не відаєш відомого: нема воєводи Микули. Три весни минуло, як убили його угри.
Похилився на луку сідла. Спитав глухо:
— Хто ж тепер на порубіжжі щит тримає?
— Син Микули, Микита.
Зійшов із сідла. Зірвав придорожню стеблину, жував її і думав, що біди спадають на нього одна за одною. Шукав притулку в Яремичевому городку... а нині хто поручиться, що боярин Микита посів після батька, крім маєт-ностей, також і щиру душу.
Жура краяла зморшками його чоло: терпке стало життя, як цей сік із бадилини.
— Може, я чимсь зараджу? — несподівано обізвалась дівчина. Голос її долунав мовби і здалека, з-поза його зажури.
— Ой леле, дівко красна,— зітхнув.— Коли муж сам собі не зарадить, то...— Бачив: готова поспішати на поміч, і це його зворушило.— Чия будеш? Боярська?
Вважав її за челядину двірську. Одежа на ній проста, самоткана.
— Ні, я мамина,— в кутиках її уст вловив посмішку.—
А коли направду, то отець мій був гриднем у старого воєводи, разом з ним і згинув. Ми з мамою тут...
— Як звешся?
— Анною...
— Отож, Анно, коли жадаєш мені добра, скажи: що за чоловік ваш боярин?
Бавилася ножем у піхвах, притороченим ремінцем до пояса, мовчала.
— Чому не відповідаєш? Для мене це важливо.
— Інших боярів не знаю, тому порівняти не можу. Та мовлять люди: червиве яблуко впало із здорової яблуні. До меча охочий Микитка, але й до хмелю теж борзий і до жінок...— Сказала це поважно, мовби материні слова переповідала. І додала: — Суди сам, отже...
Зважував. А мусить таки йти до Яремичевого городка. Нема інших доріг.
Анна ступала у своїх шкуряках легко, як сарна, навіть мовби не примічала, що дорога пнулася вгору. Зате Василькові зробилося парко, ноги не звикли до крутовер-хів. Вона про це, певно, здогадалася, бо сказала:
— Виджу, ти в наших краях уперше.
— Світ великий, Анно. Скрізь не встигнеш.
Видерлись нарешті на хребет, звідси було видно долину, стиснуту зусібіч лісистими горами. Поміж звивистими берегами блиснув старий Васильків знайомець — Прут. На правому його боці, над урвищем, тулився городок воєводи Яремича з присадкуватою церковцею, теремом, кількома довгими хижами, що служили пристанищем для воїв; городок наїжачився високим частоколом, вежицями-стрільницями на вуглях і через те виглядав неприступним, суворим. Два чи три десятки хижок розбіглися поза частоколом, там їм дихалося вільніше, а їх безпеку стерегли власні тини.
В добрі минулі часи Василько багато наслухався про городок посеред гір від воєводи Яремича; старий воїн, наїжджаючи з справунками до Галича, не обминав Чагрового дворища. Була на це причина: Чагр і Яремич — краяни із весі над Золотою Бистрицею. На одній землі росли, а вдачі мали різні: Яремич до меча тягнувся, а Чагр — до тесла. Проте коли князь Ярослав за вірну службу на порубіжжі повісив Яремичу на шию боярську гривну, воєвода не цурався дереводіла.
— Приїхав би ти, Васильку, до мене в гори,— говорив він, бувало, синові Чагра. — Мало б твоє тесло роботу.
Василько обіцяв:
— Виберусь колись...
І ось аж тепер приїхав... приїхав, може, задля того, щоб син Яремичів Микитка поглузував з опалого Чагро-вого роду... і то ще гаразд, коли тільки поглузує. Що ж буде, коли, заради вислужування перед Коснятком Сіро-славичем, накаже забити Василька в колодки?
Аж призупинився Василько. Студений піт виступив на чолі. Чи не правцює добровільно в пастку?
— Тепер мусиш іти, сторожа на вежицях нас помітила,— промовила Анна.— Коли повернешся — запідозрять у лихому...
— Це так,— погодився Василько.— Тілько жахно мені долю випробовувати. Я до старого Яремича як до батька їхав, а до молодого...
— Молодому не відкривайся — ось і вся мудрість, путнику. Залиши при собі своє ім'я і своє життя, назвися ким забажаєш, тут приймають усіх, у кого рука до меча охоча.
IV
Умів чекати боярин Ян.
Умів у великому й малому ждати, вичікувати й перечікувати; служба при княжому столі, люди, серед яких обертався довгі роки, навчили нелегкої науки ждання. Науку цю син Чагрів збагнув до дна, і в умінні собі на втіху був подібний до того садівника, котрий і після спаса не поспішає зривати з дерева плід, бо знає садівник: яблуко наллється соком, обгалуниться сонцем, черешок його зів'яне й тоді воно саме солодкою краплею впаде у плетену коробицю. Ян був подібний до ловчого, котрий не бігає за звіриною лісовими нетрями й не тратить намарне стріли, а витерплює на чатах біля водопою довге ждання. Терпіння ж скуповується сторицею: кожна пущена стріла вціляє під лопатку.