— Хіба не муж єси, що терпиш знущання? Хтось глипав на мене бездумно.
Хтось зціпив кулаки.
Хтось запалив ув очах свічу зацікавлення. Хтось зронив сльозу. Хтось скреготнув зубами.
А дід Антон, родом лях, поклав на мої плечі долоні й прошепелявив беззубо:
— Не кори нас, отроче. І не будь надто мудрий, почекай... Ніби ти вкусив гіркоти наших днів і ночей? На краплі води вони схожі. Краплини свердлять, розмелюють на пісок найтвердший камінь. Ось так воно, голубе.
О, тепер я знаю, що день роба — це крапля води. Тисяча днів, тисяча краплин — і Данилу Калитичу не треба виставляти варту біля наших дверей. Ти чуєш мене, княже? А чи болі наші тебе не болять, а чи солодше тобі слухати медовії речі свого посадника?"
Посадник на Тисмениці Данило Калитич дивував князя галицького та його дружину вишуканими стравами, пінистими медами й міцними винами. Князь і дружина не гребували гостиною — надвечір Тисмениця горланила співанками.
По учті Калитич повів Володимирка, хмільного й веселого у найдальшу хоромину, застелену килимами. Осподар посадив гостя на м'яке крісло, сам на ослінчику примостився поруч.
— Якщо дозволиш, княже, то звеселю тя красними дівами,— прошептав на вухо.
Князь хитнув головою. Данило плеснув у долоні. Відчинилися потайні двері й у хоромину вбігло троє дівчат. Невидимий музика розсипав звуки сопілки. Дівчата змахнули руками, ніби війнули лебединими крилами, і попливли в танку.
Володимирко й при житті княгині Євдокії нерідко впадав у блуд з чужими жонами. Останнім часом, правда, чи то від старості, що насувалася, чи за турботами державними й походами ратними він занехав гулі з молодими вабами. Але сьогодні... сьогодні вони вилися перед ним, зблискували колінами й точеними стегнами, вабили пружними персами, і кров у жилах князя займалася вогнем.
— Вибирай з-поміж них найкращу,— шептав Калитич.— Кожна з них — ізмарагд в золотій оправі.
І враз сопілка змовкла, хоромина спорожніла. Був тільки князь і вона.
— Сядь тутечки біля мене, ладо моя, —г Володимирко узяв дівчину за руку.— Сядь, не бійся.
Дівчина — ні пари з уст. Чужоземка, вона не розуміла його бесіди, або вдавала, що не розуміє.
— Звідки ти, з яких країв?
Тремтіла перед ним, розпалена танцем, великоока, манлива і покірлива, й не хотіла згадувати про вітцівщи-ну, яка колись не оборонила свою богданку, коли повели її на невільничі торжища, на постелі молодикам і старцям.
Князь рвучко вхопив її за стан, припав жарко до вологих губ.
"Того полуденка я згадав про свічу не випадково. Мій побратим Митро, з яким кував я крицю у Романа Ковача, посковзнувся і, падаючи, вдарився головою об ребро кам'яного жолоба. Хвилина — і спустив дух. Я був при сусідньому жолобі, але ні порятувати побратима, ні навіть затулити йому повіки не міг: не пускав ланцюг. Митро лежав навзнак і волав до мене мертвими очима:
"Забув ти, мабуть, Добромире, що дні невольничі на краплини води схожі. Я не пізнаю тебе, брате, ти став подібним до решти робів... подібним не рубищами, не пругами батожними, ні — смиренністю. Краплі-дні подірявили твою волю, тепер животієш безвольно і покірливо, як безсловесна худобина. Тисменицький праліс, квіти-блавати, яр-сонце не ваблять тебе. Ти позабув плакати й закипати гнівом. Чого ждеш, Добромире?"
Мертві очі свердлили душу, мною оволодів жах, я рвонувся до Митра, щоб закрити йому повіки, і впав, підкошений ланцюгом.
Половчан бавився бичем.
А я пригадав бабу Предславу, її заповіт:
— Як умру, внуку, то наліпи навколо мене свіч. При світлі моя душенька не битиметься в хижці, при світлі знайде дорогу і полетить до бога або в преісподню.
І я, княже, заволав на всю чинбарню:
— Дайте свічу!
Роби-уснарі попідводили голови. Переді мною виріс Половчан. У вузьких щілинах степових очей зблискували бричі.
— Чого репетуєш, собако?
— Мертвий... свічу треба,— просив я і показував на розпростертого Митра.— Так споконвіку було...
Половчан вдарив мерця чоботом, мене ж оперезав бичем: людське життя в чинбарнях Данилових ногати не вартує. Два гридні вхопили Митра за ноги й поволокли до виходу. Ніхто не бачив, де його закопали, тепер до Митрового корита припинають іншого роба, але по-братимова душа, його очі не дають мені спокою, я думаю, що небіжчик просить свічі-помину. А може, Мит-рова смерть стала свічою для мене?
Того полуденка я твердо вирішив утекти..."
Володимир Володаревич втікати від спогадів про минулу блудну ніч не збирався. Навпаки. Молода іберійка влила князеві в жили вогню, встав з ложа бадьорий і сильний. В стравниці чекав на нього ловчий Вадим Вовк.
— Все готове, княже,— пробасив він.— Кличани рушили на перевісище. Ловці тятиви наструнили. Гридні напувають коней.
— Ну й гаразд,— похвалив князь, зиркнувши на столи, які знову гнулися під стравами і трунками.
— Може, вип'єш, осподине? — припрошував до пуга-ра посадник.
— Хто на лови хмільний іде, тому добичі не бачити. Поклич соцького і тіуна мого Боринича: хочу оглянути Тисменицю.
Володимирко давно не звідував города над Ворон-рікою. Не далі як півсотні літ тому на цьому місці тулилася при Соляній дорозі вбога займанка з кількома хижами. Тепер це справжній город з багатьма дворищами, церквою, торжком, садами. Передторік старий частокіл повалили, скусні дереводіли опоясали город стінами. Обидвоє воріт брусові, надійні, залізом скріплені. Соцький Збранич пильно стереже град, вої добре одягнуті, мечі їхні гострі. Зрештою, інакше не може й бути, Тисмениця — це забрало для стольного Галича на Соляному шляху.
— Хвалю вас, мужі, хвалю,— мовив Володимирко соцькому, тіуну Бориничу та посаднику Калитичу.— Сподарі з вас дбайливі.
— Для тебе стараємося, волостелине.
— А для себе, Данилку?
— Князь багатий статками своїх дітей,— відповів скромно посадник.
— Може, й так,— Володимирко змахнув з бороди сніжинки.— Одначе й свою господарку покажи, посаднику. Чув я, чинбар з тебе знакомитий.
—
"Чинбар"? Хіба посадник твій, княже, втирає у мозд-ру сіль, ніби він сідає на лаву з моздрівниками й тупою скобою здирає з шкіри м'ясо й жир, потерпаючи, щоб припадком не порізати руно? За нього гарують інші: посадник кликнув майстрів умілих, накупив робів. Коли ж бракувало рук — силою людей неволив. Його заняття — злото рахувати.