Данило Калитич, перевальцем дибаючи попереду мужів, у малиновому оловірі скидався на селезня. Йти було важко, чоботи ковзалися, хліб на таці підстрибував, руки мерзли й дерев'яніли. Та все ж посадник ступав гордо, чинно, як і годиться княжій людині. Услід за ним линув мелодійний голос тисменицьких дзвонів.
Сполоханий лемент дзвонів долетів до Добромира, він метнув презирливу блискавицю у Половчана, метнув і погасив — бич свиснув удруге. Роб повів занімілим плечем і мисленно побіг до градських воріт, вхопився за княже стремено.
"Учини ласку, осподине, не відштовхуй ницого роба, послухай слово про зрадливу ніч, коли на мене й на двох побратимів моїх серед рудних боліт напали Данилкові люди. Ти про це, звичайно, не відаєш, княже, ти нічого не знаєш, княже, в твоїй особі малі люди не мають ні оборонця, ні опікуна. Ти шукаєш, княже, чужих земель, Підгоринь узяв, а власну волость не установлюєш.
Тоді нас сонних пов'язали, як овець, і на світанку привели до Тисмениці. Данило Калитич, десниця твоя і око твоє серед цих пущ, не полінувався встати з постелі, щоб на нас глянути. Гадаєш, княже, квапився учинити справедливість? Ні, він прийшов помацати твердість наших рук. Промовив:
— Роби — як тури. Хосен з них буде. Роби? Я ліктями розштовхав гриднів.
— Це злочин, осподарю. Вольнії ми люди, в Галичі нас знають. Звели розрізати пута.
Твій посадник, княже, реготався з цих слів.
Він реготався, княже, з тебе, з твоїх предків, котрі уклали "Правду руську", аби нікому ніхто в нашій землі кривди не чинив. Він глузував з Русі, її людей. І не дивниця, що я плюнув у його беззубий рот. Не годилося б мужеві бризкати слиною, але ж руки я мав скручені, і це була моя єдина зброя, якою міг нанести удар..."
Князь Володимир Володаревич вибрався на лови лихий і темний, як градова туча. Недавня іскра ворохоби в Галичі проти Лихваря знову йому нагадала, що галицька волость схожа на казан: внизу киплять малі люди, зверху — бояри. Княжа шапка важка. Для неї треба жилавої шиї і твердої десниці. І князь мимоволі втрапив у річище старих думок про потребу великого постійного полку. Що то печатник Остафій привезе з-під Горбів? Старець сам побажав поїхати з Лихварем на зві-дини соляних жерел, на які нібито надибав ловчий з Вістової у верхів'ях Золотої Бистриці. Коли б Бистриця справді виявилась золотою, то княжий скарб помітно примножився б...
Володимирко напівлежав у залубнях. Пара коней легко, як пірце, несла розписані санки. Дорога стелилася під полоззями, мов тканий сріблом пояс. Обабіч у білих шоломах дрімали тиси, смереки, буки і дуби. Дерева не будилися ні від звуків бронзових калаталець, ні від рівномірного поступу коней молодшої княжої дружини. За комонниками сунула, поскрипуючи, довга валка саней, повних зброєю, наметами й казанами. На санях поміж начинням лежали і сиділи ловчі — вічні лісові брод-ники з княжої весі Сокільники. Поміж ними дрімав, схиливши голову на гусла, Володимирків співець Ян, син Чагрів.
— Осподине, — хтось посмів загатити річище Воло-димиркових дум. Лупнув гострими очима. Поруч залу-бень гарцював верхи син великого боярина Сіросла-вича — Коснятко.— Осподине,— повторив боярич,— Тисмениця близько. Передні звістили: в полі бачать мужів градських.
Володимирко кивнув головою, згг.давши недоречно про нечувані Калитичеві статки.
Ліс зостався позаду. Княжий поїзд висотався на ро-вінь. Попереду на крутому пагорбі серед чистого поля, осторожена стінами та вежицями, розсілася, мов квочка на гнізді, Тисмениця. До її дубових стін горнулися убогі хижки робітничого люду. Понад шатрами вежиць летів, пнувся в небо позолочений хрест церкви.
Князь скинув з плеча ведмеже хутро. Помітив ліпших тутешніх людей, що, уступившись з утолоченої дороги, до пояса вгрузли в сніги. Данило Калитич простягнув князеві срібну тацю з хлібом-сіллю.
— Вітай у нас, кесаре! — проспівав крочисто.
— Живи нам, уняже-осподине! — хором вторили інші.
— Живи-и-и!!! — заревла на вежицях, на заборолах, на воротах уся Тисмениця.
Князь нахмурився, оте "кесаре" боляче кольнуло в серце. Чи, випадково, не глузує Калитич? А чи навмисне роз'ятрює рану? Але Данилків вид товстогубий, з обвислим гачкуватим носом, світився непідробленою щирістю й гостинністю, і Володимирко, погасивши раптовий спалах гніву, зійшов з саней і прийняв хліб-сіль.
Тисмениця, рада оказії, далі ревла "живи нам, княже!", вої били мечами об черлені щити, многоголосий натовп жбурляв угору шапки.
"Живи нам, княже,— одними губами, як молитву, повторив Добромир, онук Преславин.— Живи та слухай: посадник твій честі не має, плюй йому у вічі, а він каже: "Божа роса". Рукавом сорочки витер кругле, як половецький щит, лице і, поплескуючи мене по плечі, мовив єлейно:
— Пам'ятай, уношо: володарюю тут я. Схочу — будеш жити. Не схочу — вмреш. На початок велю дати десять бичів, щоб смирився.
Мене вперше в житті батожили. А синцюють, княже, в Тисмениці зі смаком, уміючи. Потім ковач спутав мене й моїх побратимів ланцюгами: сонце для нас погасло, барви — зів'яли.
Кожного досвітку, княже, на порозі нашої кліті появлявся Симеон Половчан, Данилків пес. Він морщив од сопуху приплюснутий ніс і, згорбившись, бо головою сягав стелі, клешняв серединою кліті, одесную й ощую роздаючи удари бича.
Будив нас...
Купи соломи-потерухи курилися пилом, із долу тяжко, мов з найглибшої преісподні, зводилися заспані, оброслі люди. їх було зо два десятки. Вони дивували мене збайдужілими лицями... власне, облич, як таких, роби не мали, я бачив одні вишкірені мовчазні роти й отупілі більмаки. Нічого не було в них людського. Роби... Одежа цурява висіла на живих скелетах, які смерділи старою кров'ю, потом, гноєм, руки їх струпилися язвами, ніби господь наслав на них проказу; хмари мух спивали з ран сукровицю, роби на них не зважали, вони на ніщо вже не зважали, і на батоги Половчана теж. Оживали на мить, коли баби вносили до кліті чечевичну юшку, квапливо сідали навколо цебрів і за коротку часину ложками шкребли по дну.
Найпершого ранку, княже, я не міг зрозуміти покірливості робів, запитуючи себе, чому не прагнуть волі, адже не мають на ногах вериг, а поруч за градськими стінами — широкий та глибокий праліс. Я підбігав до кожного роба окремішньо, зазирав йому у вічі й питав: