Вогнище вмирало тихо, без шипіння і тріскотняви, його опікуни й сторожі Цур та Пек зникли в отворі стелі разом з синьою цівкою диму. Предслава стежила, як краї вогнища попеліли, як бралися сизим пушком недотлілі огарки.
Вона ще могла б вдихнути у вогнище життя, досить було вийти за двері і принести оберемок вербового галуззя і трісок, почорнілих, висушених сонцем і вітрами кореневищ, поназбируваних улітку на березі Дністра. Але жінка мовби закаменіла, найменший рух, здавалося, спричиняв їй біль. А може, жінка боялася пропустити ту єдину хвилину, коли в її хижі погасне остання жаринка? Чи, мо', вона оглухла й осліпла, бо на її обличчі, маленькому, як кістлявий кулак, не виписувалося ні рисочки муки або страху, розпачу або скорботи, даремно також було шукати в її зморшках надії-сподівання, навіть богиня плачу покинула стару, забравши з собою сльози. Предславу полонила байдужість: байдуже їй до вогню, що пригасав, байдуже до самої себе, до білого снігу, що крізь димовий отвір залітав до хижі. Була вона схожа на чучело Морени, і була схожа на матір, заціпенілу над свіжою могилою. Але й матері над гробами свої синів очікують чуда, вони жадають того чуда, бо хочуть, аби встали з деревищ сини.
Чекають і виплакують матері у бога помочі.
Предслава нічого не ждала, навіть чуда не сподівалася. Хоч вона й уміла ждати, вміла, бо цього навчило її життя. Колись, ох боже, як це діялося давно, коли ще була молодою, коли груди повнилися молоком, а серце — жадобою кохання, вона виглядала з далекого, ніколи нею не баченого Руського моря свого вайлуватого, доброго лада Іллю, котрий разом з рибальською братчиною спускався долі Дністром на рибний промисел. Були осені, багато осенів, як намистин на шнурочку, коли Ілля повертався і на галицькій пристані при чесному народі згрібав жону в обійми і цілував до запаморочення, потім високо вгору підкидав сина, що підростав за літо.
Так вони здибалися щороку, аж поки морська хвиля, як смок, не проковтнула її лада.
Потім ждала з дороги сина Івора, який наймався до купця Данилка возити сіль по всій Русі великій; усякій дорозі є кінець, на якомусь кінці половці напали на купецьку валку і зосталася вдовою Іворова молода жона. Як її звали? Гей, люди, ви не пам'ятаєте, як кликали мою невістку? Почекайте... почекайте... здається, Златою? Ха-ха, ім'я носила гоже, а душу мала червиву, бо не довго ходила в жалобі молода Злата, на пристані дністровій віялася з чужоземними гістьми, ні німчином, ні половчанином, ні гречином не гребувала, продаючи біле тіло і честь жіноцьку! Сюди, в цю хижу, поверталася досвітками змучена і зроблена, мовби носила на пристані кружала воску, з чорними підковами попід очима і винуватою жалісливою посмішкою на вицілованих губах. Предслава тоді думала: "Гей, чи повинна-м заплювати нечестивицю, чи обскубати маю її коси, чи видряпати їй очі?"
Нічого не діяла...
Не діяла, бо невістка приносила в кулаці срібну монету, гіркий зарібок рятував від голодної смерті їх усіх трьох — трьох, бо лишив Івор сина — немовля Добро-мира.
Якогось досвітку Злата не вернулася, як звичайно, в Предславину хижу. Людове різне балакали: одні торочили, що згубила з розпуки життя в дністровому ков-бурі, інші — ніби повіялася кудись світами. Одне відомо: зникла, мов камінь у бистрій течії.
Коли підріс і налився силою Добромир, то Предслава щовечора ждала додому онука. Лила йому на руки воду з коновки, дивлячись, як він змиває сажу і бруд, потому клала на стіл пшоняну кашу з шкварками або олією, мису гарячої чечевиці, жбан браги. Припрошувала:
— їж, мій ковачу. Криця сили потребує. Добромир гарував у Романа Ковача, що тримав дом-ниці і кузні понад Ликвою; гарував не один рік, кував крицю на сокири, тесла, мечі, вістря списів і оків'я заступів. Умів теж робити голки, шила, наральники. Коли ж залізо миналося, Роман посилав його з челяддю копати руду на топ'ях-болотах. Добромир ніякої роботи не цурався: болотну руду на вогнищах перепалював, товк її на чорний порошок у ступах-довбанках. Старий кричник Захар доручав йому і домницю закладати.
Кричник любив Добромира як сина, слова потаємні, тільки йому відомі, без яких залізо до ладу не звариться і кришитиметься під молотом, мов перетриманий сир, передав. Видно, зле вчинив старий Захар, що з Добромира гаразд-кричника викохував, Роман Ковач на роботу пожадливий, а на платню скупий. Три роки тому збунтувався Добромир проти старійшини братчини ко-вачів, уклонився йому до землі і виповів:
— За хліб-сіль і за науку дякую красно.
З Добромиром ще двоє ковачів молодих Митро та Григор вийшли з-під Романової руки.
— Куди подастеся, отроки? — цікавився старійшина, поскубуючи коротку обсмалену вогнем бороду.
Промовчали. Яке діло дуці до поривань малих людей? Предславі, бабі своїй, Добромир відкрився:
— На середині шляху між Тисменицею та Коломиєю в лісах на Хоминому болоті руду в давнину копали. Кричник Захар повідав. Оце туди й зібралися. Поставимо домниці на злість Роману.
— Чи добре надумав, онуче? — сумнівалась Пред-слава.
— Добре,— одказав їй Добромир, складаючи в торбу кліщі й молотки, хліб і до хліба. — Троє нас, як буй-ту-рів. Припасів докупимо. У Люта Лихваря кілька гривен позичив. А там — розживемось. Дасть бог, виведу тебе згодом з цієї хижки у світлі хороми. Візьму жону красну" будеш мої чада колисати.
І вона його благословила. А не треба було. Повинна б вчепитися за полу, не дати йому порога переступити, мала б просити, щоб вернувся та занехав звабливі мислі.
А вона його перехрестила...
...Предслава його перехрестила тремтячою рукою, і онук рушив од порога радо, мов на весілля. Під його чревіями почмакував провесняний сніг. З хижі вибрався міцний чоловічий дух, натомість в її стінах, ззовні па саме віконце засипаних землею, всередині ж чорних від сажі і старості, поселився дух очікування. Предсла-ва потаємно леліяла сподівання, шо Добромирові слова справдяться і рід Соколянів знову посяде в Галичі належне йому місце. Якби так сталося, то вона купить цілу копу свіч богородиці в офіру. Колись Предслава про це пошепки висповідалася перед задимленим образом Юрія Змієборця і, видно, розгнівала святого воїна, що не йому свічі призначалися, бо не минуло по обітниці й трьох днів, як поговір докотив до неї чорну вість: