— Честь для мене велика, осподине,— схилив голову воєвода.
Відтоді Халдеєвич не сходив з свого румака. Високий, білявий, з довгим вусом, безбородий, із золотою колтою в правому вусі, він появлявся то біля грабарів, то біля корчуїв і дереводілів. Повелівав спокійно, коротко, дбав не лише про роботу, піклувався, щоб вагати були нагодовані, щоб мали де переспати ніч.
Доброго собі помічника знайшов князь Володимирко.
І таки доброго... За нецілий рік встигли багато зробити: три нитки валів, кожна по п'ять поприщ довжиною чорніли у полі, стережучи підступи до гори. На місці мочарів розлили повноводі стави. Сама Галичська гора полисіла. Тут і там рясніли на ній купи окантованих бервен, дощок. На західному її краю, найбільш недоступному, де мав стати Дитинець, височіли купи наколеного білого каменю, з якого будівничі покладуть палати для князя.
Весною 1143 року Іван Халдеєвич нетерпляче очікував Володимирка, який поки що сидів у Перемишлі, а з ним і єпископа, котрий повинен освятити гору. Після цього можна буде класти підвалини. Такий був покой.
Чагр тієї недільної днини, коли посвячували Галич-ську гору, не вештався у гуртиську малих людей, бояр, попів і гриднів, котрі сунули слідом за князем та єпископом Козьмою. Старе і мале радо було споглядати, як єпископ розмахував кропилом наліво й направо, бризкаючи йорданською водою і чинячи молитви на всі чотири сторони світу. Ніхто, звичайно, серед гуртиська не цікавився батьком Чагром та сином його Васильком, котрі вичікували на узвозі, обганяючи липовими гілками оводів від пари чорних волів, запряжених у рало. Лише кум Скоморох, проходячи мимо, кепкував з Чагра:
— Мой, чи не зібрався ти на Галичській горі чечевицю сіяти? Пізно. Земля затужавіла.
Чагр не відповів. Навіть синові до ладу не оповів про свій задум. Казав тільки: "Будеш, Васильку, волів водити. Маємо нині трьома скибами оборати Галичську гору".
Аж коли після посвячення всі посідали за довгі наперед наготовлені столи їсти і пити, Чагр сказав: — Гайда, Васильку!
Вивів волів на гору, перехрестився, поплював у доло* ні і натиснув на чепіги. Воли рушили, земля прийняла рало покірливо. Скиба лягла рівно, як на загоні в полі.
Якби батько Чагр підвів голову і оглянувся, то уздрів би, що люди за столами оніміли. Над усіма, здивований і грізний, височів князь Володимирко. Воєвода Халдеє-вич когось з молодших бояр штовхнув під бік, щоб побіг до дурня у білій святошній сорочці та й виштовхнув би його пріч, скинув би разом з волами і погоничем у Лик-ву, але князь, запримітивши той рух Халдеєвичів, моргнув бровою: не рушай. Не рушай, воєводо, бо ми не відаємо: добро чи зло творить на нашій горі цей смерд. Почекаємо.
Чагр, син Микули, не підводив голови, не оглядався. Спершу було йому трохи моторошно орати під сотнями поглядів, та перегодом, забувши про все на світі, заспокоївся. Свіжа рілля веселила хлібним духом, нагадувала про рідну весь над Золотою Бистрицею, про отроцтво...
За першою скибою лягла друга і третя. Опісля Чагр вийняв рало з борозни і пішов по ріллі, сіючи з торбини жито. Пощо це він робив? Пощо наражався на глум або й на кару? Адже ніхто до цього його не підмовляв і ніхто не заставляв. Сам надумав. Сам. Бо жадав добра Галичу. Хотів, щоби жив Галич тисячу літ, аби ріс і зеленів, як жито, аби множилися його слава і добро, як множиться з одного зеренця житній колос. Аби три скиби на горі, на котрих завтра ставитимуть стіни, в'язали город з усім полем, з усією землею.
Полюбив Чагр Галич... полюбив за те, що прийняв його, вигнанця, що містечани купно помогли йому на то-лічці над Дністром покласти сяке-таке житло, що тут ніякий монастирський тіун не грозився грозьбою, що на диво дихалося Чагрові в городі поки що вільніше, ніж у полі над Золотою Бистрицею.
Мудро робив чи зле... хто знає? Але зробив.
Скінчивши задумане, знову перехрестився і мав намір повести волів узвозом униз. Та, ступивши крок, зачув владне, князеве:
— Стій, смерде!
Не віщував княжий окрик нічого погідного. Два би-ричі по знаку воєводиному підхопили Чагра під руки і привели до столів.
Чагр вивільнив руки і низько вдарив князеві чолом.
— Пощо вчинив ораницю на горі? Що означає вона? — цідив спроквола Володимирко.
— Означає вона вічність, осподине. Хіба ти забув покой? Від діда свого знаю: якщо нову оселю закладаєш, то виори навкруг неї три скиби і засій житом. Жито ніколи не переводиться: не витопчуть його ні комоні вражії, не спалить вогонь і не заллє вода. Якщо бодай одне зеренце залишиться, і з нього вродиться колос. Так переповідав мій дід, а він перейняв науку від свого діда. Покон цей живе, відколи ми тут. Я й пригадав його, покон, Галичу на добро. Хіба погано вчинив-єм?
Про це міг і не питати, бо бачив, і всі за столами бачили, як проясніло Володимиркове чоло. Князь прилюдно обняв по-братськи Чагра, цмокнув у губи і, розчулений, зірвав з шиї золотий ланцюг.
— Бери. Дар це мій за твоє добро,— сказав голосно. Робив це, може, не від щирого серця, але пам'ятав: зорили за ним і бояри, і малі люди. Хай зорять і пересвідчуються, що князь у них щедрий, добрий і багатий.
— Не за золото сповняв я, світлий княже, старий покон,— відпирався Чагр.
— Знаю... — Однак золотий ланцюг князь таки йому на шию повісив. Повісив і повів до стола.
— Вип'ємо, браття, за Галич!
Увечері при лойовому світильнику батько Чагр рубав зубилом княжий ланцюг на кільця... рубав і, кидаючи по одному кільцю в глиняний горнець, говорив Мамі:
— Оце, стара, буде на дуби для нової хижі.
— За оце — корову купимо.
— Тесла нові і свердла купимо.
— За оце — Василькові каптан і шкуряки на зиму.
— За оце — Настусі обновка.
Коли ж усі поснули, закопав горнець із золотом од лихих людей біля хатньої ватри.
— Стережіть, чури, мою жалощ, бо на новому місці мушу і те купити, і се. Стережіть від чужого і від Люта-сина теж.
III
У Галичі на схилі гори Карпиці стояла убога халупка Предслави, тієї Предслави, яка походила з давнього роду Соколянів. Втім, хто тепер у стольному граді пам'ятає про рід Соколянів, котрий сидить у Галичі ще з часів обрської навали? Город розрісся, поселилися у ньому пришельці з усіх усюдів, ніхто, отже, не знав ні про славу роду Соколянів, ні про лихо, що спіткало стару Предславу.