— А так роблячи, звідки я знатиму, що провів до нашого форту не ворога й не шпигуна Монкалмового? Не кожен, хто по-англійському розводить, чесний підданець короля.
— Якщо ви служите при війську, — бо ви мені видаєтесь розвідником, — то повинні знати шістдесятий королівський полк.
— Шістдесятий! Небагато ви мені скажете про королівських американських стрільців такого, чого я не знав би, дарма що на мені мисливська куртка, а не червона вояцька уніформа!
— Отже, ви мусите знати прізвище майора того полку?
— Майора! — перебив мисливець, випростуючись, як людина, горда виявленою їй довірою. — Коли хто на цілий край знає майора Ефінгема, то це я.
— В тому полку багато майорів. Добродій, що ви його назвали, — найстарший, а я маю на увазі наймолодшого, того, що командує ротами залоги у Вільям-Генрі.
— Так, так, я чув, що на це місце призначено одного молодого добродія, дуже багатого, родом з півдня. Він ще замолодий на таку посаду, щоб командувати людьми, в яких голови сивина вже сріблить. Та кажуть, що він вояк знавецький і людина хоробра.
— Який він там не є, вартий чи ні своєї посади, досить того, що оце він розмовляє зараз із вами і запевно він не той ворог, якого слід стерегтись.
Розвідник у подиві приглянувся до Гейворда, а тоді, скинувши шапку, сказав — хоч не так уже самовпевнено, але ще з деяким сумнівом:
— Я чув, що сьогодні вранці один загін мав вийти з укріплення, прямуючи до берега озера.
— Ви чули правдиву звістку. Тільки я хотів обрати коротший шлях і тим поклався на того самого індіянина.
— А він ошукав вас і втік?
— Ні те, ні те, сподіваюся. В усякому разі, він не втік — він тепер на кінці нашої кавалькади.
— Хотів би я глянути на нього. Коли він справжній ірокез, я впізнаю його з підступного погляду та розмальованого обличчя, — мовив розвідник.
Оминувши Гейвордового коня, він вийшов на стежку поза псалмістовою кобилою, що її лоша, користаючись перепочинком, зажадало від неї материнської данини. Розсунувши кущі і ступивши ще кілька кроків, розвідник побачив обох жінок, які з тривожною напруженістю чекали на кінець розмови. Позад них, спершись до стовбура дерева, стояв провідник, що, не змигнувши оком, витримав допитливий мисливців погляд, хоч сам був такий понурий та дикий лицем, що вже це одне могло викликати неспокій. Задоволений своїми оглядинами, розвідник повернув назад. Проминаючи жінок, він зупинився на мить скинути оком на їхню вроду, і з щирою приємністю відповів на Елісину усмішку й легкий уклін. Потім він підійшов до кобили з лошам і згаяв хвилину, марно силкуючись розгадати, що за один цей вершник; нарешті, похитавши головою, він повернувся до Гейворда.
— Мінг це мінг, яким бог його створив, таким він і буде. Ані могоки, ані яке інше плем'я його не змінить, — мовив він, сідаючи на своє місце. — Якби ви були одні й згодилися полишити свого коня на вовчу ласку, я б сам міг провести вас до Едварда, і за одну годину — туди лиш година дороги. Проте в жіночому товаристві це неможливо.
— А то чому? Вони втомлені, щоправда, але ще декілька миль зможуть проїхати.
— Це зовсім неможливо, — повторив розвідник. — Навіть заради найкращої рушниці в колоніях я б не погодився пройти й милю поночі в цьому лісі разом з таким провідником.
— Отже, ви так гадаєте? — сказав Гейворд, нахиляючись у сідлі й стишуючи голос мало не до шепоту. — Правду мовити, я теж дещо підозрюю, хоч перед жінками намагаюсь цього не показувати. Через це ми й не йшли вже за ним — я наказав йому, як ви бачите, триматися ззаду.
— Я тільки-но глянув, то переконався, що він ошуканець, — мовив розвідник, остережним рухом прикладаючи пальця до носа. — Поганець стоїть, спершись на молоде дерево, он там поза кущами. Його права нога впорівень з корою дерева, і, — він постукав пальцем по рушниці, — я міг би звідси одним пострілом поцілити його між коліно та кісточку, так що на добрий місяць він буде не здатен мандрувати лісом. Бо якщо я до нього спробую підійти, він щось запідозрить і чкурне в ліс, мов сполоханий олень.
— Ні, так не годиться. Може ж, він не винний, та й негарно воно якось. Хоча якби я був певен його зради…
— Це безпечніш — вважати на підступництво кожного ірокеза, — відповів розвідник і наче несамохіть приклав рушницю до плеча.
— Стривайте! — постримав його Гейворд. — Так не годиться. Придумаймо який інший спосіб… І все-таки я маю чимало підстав повірити, що він ошуканець…
Мисливець, що відмовився вже від наміру поранити провідника, подумав хвильку, а тоді помахом руки покликав до себе своїх двох червоношкірих товаришів. Розмовляли вони поважно і тихо, мовою делаварів, і з жестів білого в бік молодого деревця знати було, що він показував, де їхній гаданий ворог. Обидва індіяни швидко зрозуміли, чого він хоче, і, відклавши свої рушниці, безгучною ходою шаснули зі стежки в гущавину, кожен у протилежний бік.
— А тепер ви поверніться назад, — вдався мисливець до Гейворда, — і заведіть розмову з тим гемоном. Ці могікани схоплять його, навіть і розмалювання йому не попсувавши.
— Ні, — гордо заявив Гейворд. — Я сам його візьму.
— Атож! Верхи бувши, що ви можете зробити індіянинові в кущах?
— Але я зійду з коня.
— Ви гадаєте, що він чекатиме, побачивши, як ви вийняли одну ногу із стремена? Коли маєте діло з тубільцями, мусите послуговуватись їхніми способами, якщо хочете чого домогтись. Під'їдьте-но до цього плюгавця і ніби щиро побалакайте з ним, так наче вірнішого друга й у світі не маєте.
Гейворд уже ладен був скоритися, хоч і як гидував тою роллю, що йому запропоновано. З кожною миттю він усе виразніше бачив, наскільки небезпечною виявилась надмірна його легковірність.
Сонце вже зайшло, і в лісі швидко почало смеркати[14]. Це прикро нагадало Гейвордові, що о цій порі дикуни мають звичай здійснювати найбільш варварські й безжальні вияви помсти або ворожнечі. Підохочений цими гадками, він рушив назад, а. мисливець зараз же завів голосну балачку з незнайомцем, що ото вранці так безцеремонно прилучився до подорожніх. Минаючи своїх симпатичних супутниць, втомлених таким виснажливим днем, молодий офіцер промовив до них кілька підбадьорливих слів і зрадів, побачивши, що вони й не підозрюють справжньої причини їхньої затримки. Давши їм на здогад, що це він має порадитись про дальшу подорож, Гейворд пришпорив коня, а через хвильку знов натягнув повіддя, коли опинився за кілька ярдів од місця, де, прихилившись до дерева, стояв похмурий провідник.