Надходив уже третій вечір після взяття форту, але нам ще треба забаритись на берегах Святого озера. На рівнині перед фортом, там, де панував тоді нелюдський галас і вереск усе посіли тиша й смерть. Заплямовані кров'ю переможці вже відійшли, і їхній табір, де ще недавно лунали веселощі французького війська, лежав у німоті, як спорожніле містечко хатин. Форт перетворився на задимлену руїну: обвуглені крокви, рештки підірваних гармат, уламки муровань лежали всуміш на перетолоченій землі.
В погоді також зайшли прикрі зміни. Сонце сховало своє тепло за густим туманом, і сотні людських тіл, що почорніли під серпневою спекотою, тепер застигли безформними купами від повівів холодного, майже як у листопаді, вітру. Білі кучеряві хмарини, що були зависли над горами, прямуючи до півночі, поверталися тепер як густе й довге, без кінця-краю, запинало, гнане диким вихором. Зникла дзеркальна гладінь Горікену, зелені й сердиті хвилі батожили берег, мовби хотіли викинути з себе весь бруд на споганену землю. Тільки місцями зберегло озеро колишній свій чар, хоч відбивало в собі лишень похмуре й нависле темне небо. Вже не стало тієї приємної на око імли, що лагіднила краєвид, пом'якшуючи різкі обриси, і гострий північний вітер вільно шаленів над водяним плесом, не даючи ані поглядові на чому спочити, ані уяві чим надихнутися.
Вітрище це безжально обдирало рослинність на рівнині, що виглядала так, наче її блискавкою посмалило. Але де-не-де вже прозирали темно-зелені пучки трави — либонь, перші паростки, напоєні людською кров'ю. Уся ця місцина, що погожої пори, під ясним сонцем, милувала погляд, тепер скидалась на алегоричний образ життя, де кожна річ поставала в найсуворіших, дарма що правдивих, барвах, позбавлених будь-яких півтонів.
Ледь помітні одинокі стеблини трави лякливо випростувались після поривів вітру. Вирізнялися своєю голизною сягнисті бескеття гір. Зір марно шукав би полегші в безмежній порожнечі неба, закритого від очей тьмавою поволокою пошарпаних туманів.
Вітер подував нерівно — то низько припадав до землі, мовби нашіптував свої жалі в застиглі вуха полеглих, а то розкочувався різким і тужливим посвистом і, впадаючи до лісу, вихором крутив гілля та листя на своїй дорозі. Посеред цієї незвичної зливи кілька голодних круків змагалися з вітром; тільки-но поминувши зелений океан лісу під собою, вони сідали, де не попадуть, на землю й заходжувалися до своєї гидомирної учти.
Словом, це була картина пустки й руїни. Здавалося, безжальна рука смерті одним махом стинала все живе, що важилося на рівнину ступати. Але тепер заборону наче було знято, і вперше, відколи одійшли винуватці страшних злочинів, що спотворили тут лице землі, з'явилися на рівнині живі людські істоти.
Десь за годину перед заходом сонця п'ятеро чоловік вийшло з вузької прогалини між дерев, з того боку, де була стежка на Гудиш, і рушило до руїн форту. Спершу посувались вони повільно й обережно, мовби ходу їм стримувала відраза до цього моторошного видовища або ж вони боялися, щоб не ожила різанина. Попереду всіх легко ступав юнак; пильність та жвавість його рухів посвідчувала, що це тубілець. Він сходив на кожен пагорок, роздивлявся довкола і помахом руки вказував супутникам своїм найзручніший шлях. Ті, хто йшов за ним, теж не виглядали на новачків у лісовій війні. Один з-поміж них, також індіянин, ішов трохи збоку, не спускаючи з узлісся погляду, призвичаєного вловлювати найменші ознаки небезпеки. Решта троє були білі, вбрані в одежу, яка кроєм та барвою пасувала до їхньої небезпечної виправи — йти слідами чужого війська в глушині.
Кожен з них по-різному — як до вдачі — сприймав ту моторошну картину, що поставала їм перед очима. Юнак, що легкою ходою ішов попереду, потайки, але уважно приглядався до спотворених жертв, намагаючись приховати своє збентеження, хоч це йому не дуже вдавалось — занадто-бо незвичне й сильне було зворушення. Його червоношкірий супутник не знав цієї слабкості — і спокійно минав гурти мерців. Білі також реагували на це видовище по-різному, хоч зрівна пойняті великою тугою. Один із них, сам сивий і зморшкуватий, що його вояцька постава й хода виказували в ньому, попри мисливську одежу, принатуреного військовика, — він не соромився вголос зітхати, коли щось аж надто жахливе потрапляло йому в очі. Молодик здригався коли-не-коли, але притлумлював свої почуття з огляду на старшого товариша. І лише той, хто йшов позад усіх, не крив своїх думок, байдужий, що його можуть побачити або почути. Наймоторошніші картини він споглядав незворушно, і тільки його скам'яніле обличчя посвідчувало, як глибоко він обурюється злочином ворога.
Читач, звісно, вже здогадався, що це були обидва могікани, їхній білий друг-розвідник, а також Манро й Гейворд. І справді — це старий батько вирушив на пошуки своїх дочок, а супроводили його майор, що так глибоко перейнявся долею сестер, та ті самі хоробрі й вірні лісовики, що вже мали нагоду довести свою вмілість і відданість.
Дійшовши до середини рівнини, Анкес видав голосний скрик, на який поспішилися його товариші. Молодий вояк зупинивсь неподалік пороху хаотично перемішаних жіночих трупів. Незважаючи на весь жах цього видовища, Манро й Гейворд підбігли до просмерділих уже людських останків і, в пориві любові байдужі до неподобності такого поводження, почали торгати різнобарвні хламіття й сукні, шукаючи слідів дорогих їм істот. Скоро цей пошук приніс полегкість і батькові, і закоханому, хоч перед ними знов постали муки непевності, ледве чи легші за найжорстокішу Правду. Мовчазні й задумані, стояли вони побіля трупів, коли до них підійшов розвідник. Гнівно глянувши на цю сумну картину, щирий Лісовик уперше, відколи ступив на рівнину, промовив голосно й чітко:
— Я бував у багатьох лютих січах і ходив Кривавим слідом довгі години, але ніколи я. гак виразно не бачив диявольської руки, як ось тут. Мстивість — це індіянське почуття, а Кожен, хто знає мене, знає, що я білий чистої Крові. Але присягаюся — тут, перед лицем неба, що коли ці французи знов траплять мені на мушку, моя рушниця не змовкне, допоки кремінь кресатиметься та пороху стане! Томагавк і ніж я полишаю на тих, кому вони з природи зручніші… А ти що скажеш, Чингачгуку? — додав він по-делаварському. — Невже ж бо гурони зможуть цим похвалятись перед своїм жіноцтвом?