— Можливо, сер, він не такої високої думки про вашого заступника. Та й запросини були адресовані комендантові форту, а не його помічникові.
— Гаразд, але ж хіба заступникові не дано всієї повноти влади й достойності, що має той, хто послав його? Він хоче переговорів з Манро! Їй-богу, добродію, я задовольню його прохання — хай переконається, що ми непохитні, попри всю їхню силу й погрози. Це була б не зла політика, юначе.
Данкен, котрий вважав, що далеко важливіш якомога швидше дізнатися зміст перехопленого листа, охоче, проте, пристав на комендантову думку.
— Безперечно, йому не додасть утіхи побачити нашу твердість, — сказав він.
— Маєте слушність, як ніколи. Я волів би, сер, побачити Монкалма в ясний день і на чолі його війська, яке б ішло на штурм форту. Це був би певніший спосіб спізнати, який у них дух, у тих французів, аніж ця тактика облоги, що до неї вони вдалися. Наші предки зневажали такі викрути.
— Можливо, це й правда, сер, але на викрути ми мусимо відповідати викрутами. Що ж ви накажете у зв'язку з цими переговорами?
— Я зустрінуся з французом негайно і без усякого страху, як і личить вірному слузі короля. Ідіть, майоре Гейворде, і дайте команду, щоб заграли в сурми, та пошліть їм сказати, хто до них вирушає. На переговори ми вийдемо з невеликим почтом — так годиться, бо ж я виступатиму від імені його величності. І послухайте, Данкене, — додав він пошепки, хоч вони самі були в кімнаті, — добре було б мати помічний загін під рукою, в разі якийсь підступ за цим усім криється.
Майор, вислухавши наказ полковника, вийшов і поспішив зробити необхідні приготування, бо вже западав вечір. За кілька хвилин він вишикував невеликий загін і послав ординарця з білим прапором сповістити французів про наближення коменданта форту. Потім Данкен на чолі загону підійшов до воріт, де вже чекав Манро. По закінченні звичайних військових церемоній ветеран і його молодий товариш у супроводі свого ескорту вийшли з форту.
Ледве пройшли вони сотню ярдів, як з видолинка поміж двома таборами, де пробігав потічок, їм назустріч виступив гурт французів — генерал із своїм почтом. Манро, опинившись поза укріпленнями, прибрав гордовитої постави і ступав кроком широким і певним. Тільки він побачив білий плюмаж на капелюхові Монкалма, як очі його зблиснули відвагою і весь він наче помолодів.
— Накажіть нашим хлопцям бути насторожі, добродію, — упівголоса мовив він Данкенові.
Тут його перепинив барабанний дріб з боку французів, якому у відповідь озвалися англійські барабани. Тоді від кожного загону вийшло по ординарцеві з білим прапорцем, і обережний шотландець зупинився, маючи позад себе свій ескорт. Зараз же після цих вступних привітань Монкалм рушив назустріч Манро, скинувши капелюха й ґречно вклонившись, аж мало не черкнувши землі білосніжним плюмажем. Манро виглядав величніше й мужніше, зате йому бракувало легкості й украдливої чемності француза. Яку хвилину жоден не озивався — обоє допитливо приглядались один до одного, — але врешті Монкалм. як вищий званням і в згоді з характером побачення, перший зняв річ. Звично повітавшись, він обернувся до Данкена, усміхнувся, як до знайомого, і мовив по-французькому.
— Мені дуже приємно бачити вас при нашій розмові. Тепер ми обійдемось без службового перекладача: на вас я можу звіритись, як на самого себе.
Данкен уклоном подякував за комплімент, а Монкалм, повернувшись до свого ескорту, що за прикладом англійців підступив до самого генерала, сказав:
— Назад, хлопці, — тут гаряче. Відступіться трохи.
Перше ніж і собі дати такий же наказ на знак своєї довіри, майор Гейворд обвів оком долину і занепокоєно зауважив, що з узлісся довкола приглядаються в їхній бік численні, хоч і ледь видні гурти індіян.
— Добродій де Монкалм, звісна річ, погодиться, що наше становище трохи відмінне, — заклопотано мовив майор, вказуючи на небезпечного ворога, що виглядав мало не зусібіч. — Якщо ми відпустимо свій ескорт, залишимось цілковито у руках супротивника.
— Добродію, — відказав Монкалм, прикладаючи руку до серця, — вашу безпеку я гарантую словом французького дворянина. Цього має бути досить.
— Гаразд. Відійдіть назад, — наказав Гейворд офіцерові, що очолював англійський ескорт. — Відійдіть на відстань голосу і чекайте команди.
Манро, що з явною тривогою дивився на відхід загону, негайно зажадав пояснень.
— Виявляти недовіру не в наших інтересах, сер, — з'ясував йому Данкен. — Маркіз де Монкалм ручиться за нашу безпеку, і я наказав нашим відступити трохи, — хай він побачить, що ми покладаємось на його слово.
— Може, воно й слушно, добродію, але щось я не дуже довіряю цьому маркізові.
— Ви забуваєте, дорогий сер, що перед нами офіцер, прославлений як у Європі, так і в Америці. Воїна з таким ім'ям нам нічого остерігатись.
Старий махнув рукою — мовляв, хай уже, — хоч на суворому обличчі в нього застиг вираз упертої підозріливості, що походила скорше від спадкової зневаги до ворога, аніж з якихось конкретних причин. Монкалм терпляче ждав, поки скінчиться цей тихий діалог, а тоді підступив ближче й мовив:
— Я просив цієї зустрічі з вашим комендантом, майоре, сподіваючись йому довести, що він зробив усе можливе, аби підтримати честь свого короля і що пора зважити на голос людяності. Я завжди свідчитиму, що ваш опір був чинний і тривав, аж доки лишався бодай промінь надії.
Почувши переклад цього вступного слова, Манро відповів з гідністю й належною чемністю:
— Я високо ціную таку похвалу з уст добродія Монкалма. Але гадаю, що вона стане ще вартніша, коли більше матиме під собою підстав.
Француз посміхнувся, коли Данкен переклав йому відповідь, і мовив:
— Те, чого вповні заслуговує похвальна мужність, може бути зведене нанівець даремною впертістю. Можливо, полковникові Манро треба оглянути мій табір, щоб пересвідчитись у нашій силі і в безнадійності дальшого опору?
— Я знаю, що французький король має добре військо, — незворушно відказав шотландець, ледве Данкен скінчив переклад, — але в мого короля незгірше й так само вірне.
— Одначе, на щастя для нас, воно не тут, — запально поспішився Монкалм, не дочекавшись послуг перекладача. — Доля війни мінлива, і хоробра людина піддається їй так само мужньо, як і проти ворога виступає.