— Відкриймо вогонь. Вони подумають, що це вилазка, і відступлять або ж зачекають підкріплень.
План був собі добрий, але не на те вийшло. Тільки-но французи почули постріли, вся рівнина мовби ожила: мушкети загримотіли од берега озера аж до крайлісу.
— Ми накличемо на себе ціле їхнє військо і спричинимо загальний наступ, — сказав Данкен. — Ведіть нас далі, друже, рятуйте своє життя, та й наше.
Розвідник щиро б послухав ради, але в поспіху й шарпанині то туди, то сюди він загубив орієнтацію. Марно наставляв він обличчя: подув вітру був рівно холодний з усіх боків. Але тут Анкес став у пригоді, знайшовши борозну від гарматного ядра, що прошило три суміжних мурашники.
— Ану лиш я гляну! — нахилившись, Соколине Око сам пересвідчився в напрямкові й рвучко рушив уперед.
Крики, прокляття, перегуки, мушкетний гул тепер чулися раз по раз і зусібіч. Раптом яскравий спалах освітив усю місцину, імлу шарпнуло вгору густими кільцями, і кілька гарматних ядер пронеслися над рівниною, а гори важким відлунням повернули той гуркіт.
— Це з форту! — вигукнув Соколине Око, круто повертаючи назад. — А ми, несусвітні дурні, бігли впрост до лісу, під ножі макуасів.
Виявивши свою помилку, втікачі чимдуж подалися в протилежному напрямку. Данкен охоче дозволив Анкесові допомагати Корі, яка з радістю прийняла цю підтримку. Французи, розпалені гонитвою, явно наступали їм на п'яти, і кожна мить загрожувала полоном, якщо не смертю.
— Ніякого милосердя негідникам! — репетував якийсь ревний переслідник, чи не той, хто керував погонею.
— Будьте мужні, завзятці шістдесятого! — несподівано розлігся голос над утікачами. — Чекайте, аж побачите ворога, ціляйте низько, щоб змести його з бруствера!
— Батьку! Батьку! — почувся гострий крик з туману. — Це я, Еліс! Твоя Еліс! О, пощади! Порятуй своїх дочок!
— Стій! — прогримів той самий голос із-гори, пройнятий батьківським болем, і такий він був гучний, що докотився до самого узлісся і повторила його там луна. — Це вона! Господь повернув мені моїх дітей! Відчиніть ворота; шістдесятий, вперед! Не стріляйте, щоб не забити моїх дорогих голуб'яток! Одженіть цих французяк багнетами!
Данкен почув, як зарипіли іржаві завіси, і, порвавшись на звук, побачив довгу лінію солдатів у темно-червоних уніформах, що хутко підбігали до бруствера. Він упізнав свій батальйон королівських американських стрільців і поспішив перебрати на себе провід. Невдовзі французів було відігнано від передмур'я форту.
На хвильку Кора й Еліс застигли на місці, раптом полишені самі на себе, але не встигли вони ані що сказати чи хоч подумати, як офіцер кремезної статури, — посивілий ветеран, вираз вояцької суворості якого дещо злагіднів від часу, — вихопився з густої мли і притиснув їх до своїх грудей. Великі палючі сльози котились по його зблідлому й зморшкуватому обличчі, і він промовив з характерним своїм шотландським акцентом:
— Дякую тобі, господи! Тепер хай приходить небезпека, слуга твій готовий на все!
РОЗДІЛ XV
Тепер ходімо приймемо посла,
Хоч наперед сказати можу я,
Про що він річ свою вестиме.
В. Шекспір, "Король Генрі V"
Кілька днів минуло серед знегод, небезпек і хвилювань, як то звичайно в облозі, коли ворог переважає числом, а обложені не мають досить сили протистояти його атакам. Виглядало так, наче Веб із своїм військом, що байдикувало над Гудзоном, геть позабув про ту скруту, в якій опинились його співвітчизники. Монкалм привів у довколишні ліси своїх індіянських союзників, і їхні крики й вереск доносилися до британського стану, морозячи кров у жилах людей.
Зовсім інакше велося в тих, що стояли облогою. Підохочувані словом і прикладом своїх командирів, вони мали досить вояцького духу, щоб підтримувати давню власну славу. Наче вдовольнившись многотрудним переходом через глушину, вони не захотіли посісти навколишні гори, звідки могли б безкарно винищити обложеного ворога. В пізніші часи такою перевагою не нехтувано б ані години, але тоді ця зневага до верховин, — а скорше побоювання того, що видиратись туди треба з неабиякими труднощами, — була характерною хибою воєн. Породила її примітивність боротьби з індіянами, коли супротивники стикалися в лісових хащах, коли фортеці були рідкістю, а артилерія майже не до вжитку.
Скрутно довелося мужньому шотландцеві, що мав боронити форт Вільям-Генрі. Бо хоч ворог злегковажив горами, однак же на рівнині гармати розташував вельми розважливо і послуговувався ними з неабиякою майстерністю. А обложені могли протиставити нападникам тільки наспіх споруджені недосконалі укріплення.
Надвечір п'ятого дня облоги, а четвертого дня своєї служби у форту майор Гейворд скористався переговорами з ворогом і вийшов на вал одного з бастіонів над водою подихати свіжим повітрям та заодне приглянутись поступові французів. Він був сам, коли не рахувати вартового, бо гармаші також не забарилися скористатись перервою у своїй тяжкій праці. Надвечір'я було напрочуд тихе, а легкі повіви од води несли свіжість і супокій. Здавалося, що й для самої природи настало замир'я — коли стихли гарматний гук і лункіт рушничних пострілів, вона мовби прибрала найсолодших і найчарівніших своїх обрисів. Прощальне проміння призахідного сонця освітлювало землю вже не так палюче, як зазвичай буває тут серед літа. Гори виглядали зелено, затишно й мальовниче під цим лагідним світлом, де-не-де злегка затіненим напівпрозорими хмарками. На поверхні Горікену ряснилися острівці, декотрі ледь видні з води — немов у водяній оправі, інші вибивалися вище, пагорками зеленого оксамиту. Рибалки з французького війська мирно собі плавали на невеликих човенцях поміж тими острівцями — або веслуючи, або просто віддавшися на волю течії.
Воднораз тишею та життям був перейнятий краєвид. Все, що від природи, подихало ніжністю й величчям, а що від людини, — виглядало бадьоро й радісно.
Було вивішено два білі прапорці. Один висів на крайньому виступові форту, другий на найближчій батареї обложників. Позад них майоріли, важко звиваючись у шовкові складки, суперницькі стяги Англії та Франції.
Із сотню веселих і безжурних юнаків-французів витягували невід на засипаний рінню берег у небезпечній близькості від грізної, але мовчазної гармати форту. Гори на сході відлунювали їхні голосні крики й бучний сміх. Дехто поспішав над озеро взяти участь у розвагах, а інші вже видиралися на поблизькі гоїш, підохочувані невтомною цікавістю, властивою цьому народові. Єдиними бездіяльними, хоч і співчутливими глядачами цих розривків і забав були вартові обложників та самі обложені. Лише подекуди солдати в пікеті затягували яку пісеньку чи й заходили в танець, приваблюючи тим з лісових криївок смаглявошкірих тубільців. Одне слово, все виглядало радше на святковий день, аніж на часину, урвану з небезпек та праці кривавої і безжальної війни.