Але всі ці клопітні й вигадливі розумування звелися нанівець поведінкою переможців. Частина загону, яку очолив високий вояк, рушила в бік озера Горікен, отже бранцям стало ясно, що їх залишено на сумнівну ласку їхніх диких ворогів. Занепокоєний дізнатись хоч би й найгірше і готовий у разі потреби вдатися до сили золота, Данкен вирішив притлумити свою відразу до Магуа. Звертаючись до свого колишнього провідника, що прибрав тепер постави старшого в загоні, він намагався говорити якомога дружнім і довірливим тоном:
— Я хотів би перемовити з Магуа про те, що годиться чути лиш такому великому ватагові, як він.
Магуа знеквапливо скосив оком на юного офіцера і відповів:
— Кажи, дерева не мають вух!
— Але червоношкірі гурони не глухі, і мова, добра для великих мужів племені, може сп'янити молодих вояків. Коли Магуа не хоче слухати, королівський офіцер знає, як мовчати.
Індіянин сказав щось недбало до товаришів, які, своїм звичаєм незграбно, сідлали коні для сестер, і ступив трохи вбік, непомітним рухом кивнувши Гейвордові.
— Тепер кажи, — мовив він, — коли слова твої варті, щоб їх Магуа слухав.
— Хитрий Лис довів, що він гідний цього почесного ім'я, яке дали йому канадські батьки, — почав Гейворд. — Я бачу його мудрість і все, що він зробив задля нас, і не забуду цього, коли надійде час винагороди. Так, Лис довів, що він великий ватаг не тільки на раді, а й тоді, коли треба ошукати ворога!
— Що зробив Хитрий Лис? — холодно запитав індіянин.
— Як!? Хіба ж це не він бачив, що в лісі на кожному кроці чигають вороги і що навіть змія не може проповзти проміж них непомічена? І хіба це не він заблукав, щоб замилити очі гуронам? Хіба це не він прикинувся, ніби повертається назад до свого плем'я, що зле з ним повелося і вигнало його від своїх вігвамів, як собаку? І коли ми зрозуміли його наміри, чи ж не ми допомогли йому, вдавши, так щоб гурони те бачили, наче білий чоловік має свого друга за ворога? Хіба ж цьому всьому не правда? І коли Хитрий Лис своєю мудрістю заткав очі й вуха своєму плем'ю, чи ж гурони не забули, яку кривду вони йому заподіяли, змусивши його втекти до могоків? І хіба вони не залишили його разом з бранцями на південному березі річки, самі легковажно подавшися до півночі? І хіба Магуа має на думці піти назад своїми слідами, як лис, і відвести до сивого багатого шотландця його дочок? Так, Магуа, я бачу це все і вже думаю, як така велика мудрість і чесність мають бути винагороджені. По-перше, комендант Вільям-Генрі віддячить за таку послугу, як і личить великому ватагові. Медаль Ма-гуа буде вже не з олова, а із щирого золота, його ріг буде назверх повен пороху, доларів буде в його торбинці, як ріні по берегах Горікену, і олені лизатимуть йому руки, бо знатимуть, що не втекти від його рушниці! Що ж до мене, то я навіть не знаю, як перевершити вдячність шотландця. Але я… так, я…
— То що мені дасть молодий ватаг, котрий прийшов із сторони, де сонце сходить? — запитав гурон, побачивши, що Гейворд вагається пойменувати дарунки, які були б вершиною бажань індіянина.
— Він приставить вогняної води з островів на солоному озері, щоб вона потоком текла перед вігвамом Магуа, аж поки серце його стане легшим за пір'їну колібрі, а подих солодшим, ніж пахощі дикої жимолості.
Хитрий Лис із поважністю слухав, як Гейворд повільно провадив свою власну мову. Коли юнак згадав за ті. хитрощі, до яких нібито вдався індіянин щодо свого племені, на обличчі слухачеві проступила особлива по-важливість. Натякнувши про гадану кривду, що змусила гурона покинути своє плем'я, Данкен побачив в очах Магуа зблиск такої нестримної люті, що одразу впевнився в слушності свого припущення. А дійшовши місця, де він так майстерно приточив бажання здобичі в тубільцеві до жаги помсти. Гейворд принаймні опанував його увагу. Про винагороду запитав Магуа спокійно і з чисто індіянською гідністю, але було очевидно — задума на обличчі слухача це посвідчувала, — що над відповіддю він розважує дуже старанно. Помовчавши хвилину, гурон торкнувся рукою невигадливо перев'язаної рани на своєму плечі і сказав з натиском:
— Хіба друзі полишають такі знаки?
— Але хіба Довгий Карабін поранив би так легко ворога?
— Хіба делавари скрадаються, як змії, щоб ужалити тих, кого вони люблять?
— Але хіба Великий Змій дозволив би, щоб його почули чужі вуха, коли хотів, щоб ті вуха були глухі?
— Хіба білий ватаг палить порохом просто в лице своїм братам?
— А чи хибить він, коли й справді має на меті вбити? — відказав Данкен, посміхаючись з добре вданою щирістю.
По цих глибокозначних запитаннях і блискавичних відповідях запала нова мовчанка, тривала й вагома. Данкен бачив, що індіянин вагається. Щоб довершити перемогу, він уже хотів знов перелічувати винагороди, коли це Магуа змахнув рукою й промовив:
— Досить. Хитрий Лис — мудрий ватаг, і що він зробить, буде видко. Ходи і не розбалакуй. Коли Магуа скаже, буде час відповісти.
Гейворд, постерігши, що його співрозмовник обережно накидає оком на своїх товаришів, зараз же відійшов, щоб не збудити якої Підозри у змовництві з їхнім старшим. Магуа оглянув коней і вдав, що дуже задоволений, як вправно і дбайливо їх осідлано. Тоді кивнув Гейвордові підсадити жінок у сідла — до англійської мови він рідко вдавався, та й то коли мусив.
Баритись уже не було поважнішого приводу, і Данкен, хоч і нерадо, скорився. Виконуючи цю послугу, він прошепотів сестрам, — які майже ввесь цей час не відривали поглядів од землі, боячись наразитися на дикі обличчя індіян, — щоб не втрачали надії. Девідову кобилу забрали ті здобичники, що подалися з високорослим ватагом, отож її власникові довелося, так само як і Данкенові, подорожувати на своїх двох. Майор, щоправда, не дуже й переймався цим, бо думав, ідучи пішака, трохи вповільнювати рух цілого загону. Він усе ще звертав тужливі погляди в бік форту Едварда, марно дослухаючись, чи не почує яких звуків, що б свідчили про наближення допомоги.
Коли все було готове, Магуа дав знак рушати, сам виступивши перший. За ним ішов Девід, що, поволі оклигуючи від рани, починав усвідомлювати правдиве своє становище. Далі їхали сестри, обік них простував Гейворд, а індіяни йшли обабіч та ззаду, ні на хвилину не втрачаючи пильності.