Анкес не спускав Магуа з ока, мовби ніщо інше в житті його вже не цікавило, Гейворд і розвідник бігли слідом за могіканином, гнані тим самим почуттям, хіба що трохи слабшим. Одначе темні й понурі переходи ставали дедалі плутаніші, а постаті втікачів миготіли чимраз рідше. Якусь хвилину видавалося, що Магуа таки втік, коли це раптом у кінці одного коридора, що підіймався вгору, блиснула чиясь біла одежина.
— Це Кора! — вигукнув Гейворд голосом, в якому дико змішалися жах і захоплення.
— Кора! Кора! — підхопив Анкес, пориваючись уперед прудко, мов олень.
— Це вона! — скрикнув розвідник. — Держіться, панночко! Ми йдемо, йдемо!
Переслідувачі тепер бігли з подвоєною силою. Але дорога була нерівна, з розколинами, і подекуди майже зовсім не прохідна. Анкес кинув рушницю і щодуху помчав уперед. Гейворд, не подумавши, вчинив так само, хоч за хвилину обоє пожалкували на свою нерозважність: втікаючи вузьким проходом, гурони знайшли нагоду послати назад кулю і легко поранили Анкеса.
— Мусимо їх настигнути, — сказав розвідник, одчайдушним стрибком випереджуючи товаришів. — Негідники переб'ють нас усіх на на такій відстані. А самі —. ач прикриваються дівчиною, мов щитом!
Дарма що на його слова не звернули уваги ні Анкес, ні Гейворд, — а вірніше, вони їх і не чули в запалі гонитви, — приклад Соколиного Ока спонукав їх обох ще більш прискорити ходу. Нарешті вони опинились так близько до втікачів, що вгледіли, як двоє з них вели Кору, а Магуа біг попереду, вказуючи напрямок. Цю мить силуети всіх чотирьох чітко вималювались на тлі ясного неба в отворі печери і зараз же зникли. Мало не в нетямі з розпачу, Анкес і Гейворд ще більш напружили зусилля, й без того надлюдські, і вискочили в отвір печери саме вчасно, аби зауважити, куди бігли втікачі. Далі слід брався вгору, а дорога була крута й небезпечна.
Обтяжений рушницею та й не маючи до бранки такого глибокого інтересу, як його товариші, розвідник дозволив себе обігнати — спершу Анкесові, а тоді й Гейвордові. Скелі, розчерепи й усякі інші перепони долалося неймовірно швидко, хоч під інший час вони видалися б зовсім непереборними. Але завзятих молодиків чекала нагорода: вони побачили, що гурони, маючи на руках дівчину, починають здавати в перегонах.
— Стій, собако вайандотський! — вигукнув Анкес, замахуючись томагавком на Магуа. — Делаварська дівчина каже тобі: стій!
— Далі я не піду, — заявила Кора, несподівано зупиняючись на скелястому виступі над глибокою прірвою близько вершини гори. — Убий мене, коли хочеш, гидкий гуроне, а далі я не піду.
Вояки, які підтримували дівчину, одразу занесли томагавки, немов ті демони, що знаходять утіху в чужому нещасті, але Магуа повстримав їх — вирвав зброю у них з рук і шпурнув у провалля. Тоді видобув свого ножа й, обернувшись до бранки, подививсь на неї поглядом, в якому змагалися супротивні почуття.
— Жінко, — сказав він, — вибирай. Вігвам або ніж Хитрого Лиса.
Кора не глянула на нього, а тільки, впавши на коліна, підвела вгору очі, піднесла до неба руки й промовила лагідним і довірливим голосом:
— Я твоя, господи. Нехай діється твоя воля.
— Жінко! — хрипко повторив Магуа, марно силкуючись перейняти спокійний і променистий погляд Кори. — Вибирай!
Але дівчина далеко була від його слів. Гурон, тремтячи всім тілом, уже підніс був руку, але й опустив її розгублено, так наче змагався сам з собою. За хвильку він здолав себе й знов заніс свою гостру зброю — та якраз у цю мить згори почувся пронизливий крик і з запаморочливої висоти на прискалок скочив Анкес. Магуа вражено відступив на крок, а один з його вояків, скориставшися з нагоди, вихопив ножа й затопив Корі в груди.
Гуронський ватаг вергнувся, наче тигр, на образника, але тут поміж цими неприродними супротивниками впало долілиць Анкесове тіло. Ще не встиг делавар підвестись, як розлючений вчиненим на його очах убивством Кори Магуа з пекельним криком вгородив ножа йому в спину. Анкес ще здолав, проте, звестись на ноги і, стрибнувши на вбивцю Кори, мов поранена пантера, останнім зусиллям завдав смертельного удару ворогові. Потім він обвернувся до Хитрого Лиса, і погляд його, сповнений ненависті, сказав, що й з ним він зробив би те саме, коли б спромігся на силі. Магуа схопив делавара за обвисле безживно плече і тричі штрикнув ножем у груди, аж поки Анкес, усе ще в безмежній зневазі втупившись гуронові в очі, впав мертвий йому до ніг.
— Милосердя, гуроне! — гукав згори Гейворд, ледве з жаху переводячи подих. — Даруй йому життя, і тобі теж дарують!
Магуа закривавленим ножем замахнувся на юнака й видав такий лютий переможний крик, дикий і радісний, що він докотився аж до вух індіян, котрі билися в долині за тисячу футів унизу. У відповідь він почув крик з уст розвідника і побачив високу постать Соколиного Ока, який мчав на нього, стрибаючи через небезпечне бескеття так сміливо й певно, наче його саме повітря несло. Але коли мисливець добувся до місця безжальної різанини, там були вже тільки мертві тіла.
Він мигцем глянув на жертви, а тоді скинув оком угору, на крутий схил, зважуючи труднощі переходу. На самому вершечку гори, над запаморочливою прірвою, стояла чиясь постать з погрозливо зведеними руками. Не придивляючись до неї, Соколине Око вже підніс рушницю, коли це на голову одного з утікачів упала згори каменюка і на видноті показалося розпалене гнівом обличчя чесного Гемета. По цьому з розпадини вихопився Магуа і, байдуже ступивши через труп останнього свого товариша, перескочив широку щілину й видерся вище, де його вже не могла дістати Девідова зброя. Ще тільки один стрибок понад безоднею, і він би врятувався. Але перед тим як скочити, гурон зупинився і, погрозившись рукою розвідникові, закричав:
— Блідолиці — собаки! Делавари — баби! Магуа лишає їхні тіла на скелі крукам на поживу.
З охрипкуватим сміхом він розпачливо стрибонув, але прірви не перетяв, йому тільки пощастило вхопитися за куща над протилежним краєм. Соколине Око пригнувся, як звір, готовий до скоку; з нетерплячки він так колотився всім тілом, що рушниця у нього в руці танцювала, наче листок під вітром. Хитрий Магуа, не витрачаючи даремно зусиль, повиснув, витягтись на весь зріст, і намацав ногами виступ. Зібравши всі сили, він спробував видертись на скелю, і йому повелося настільки, що коліньми він уже сягнув берега прірви. Саме тепер, коли тіло Магуа наче зібгалося, розвідник приклав рушницю до плеча. Навіть скеля не була така непорушна, як рушниця в ту мить, коли стався постріл. Руки гурона розслабли, і він весь одхилився назад, коліньми ще впираючись у землю. Обернувшись, він з лютою злістю глянув на ворога і зухвально погрозив йому рукою. Але руки Магуа випустили гілля, і за хвильку його темна постать пролетіла сторчма повз кущі на узбіччі прірви, несучись до своєї загибелі.