Від згадки про час, коли і йому перепало, Мукудорі зблід й на півслові затнувся. Бо, хоч і кажуть, що не треба боятися гавані, в якій зазнав катастрофи, він, згадавши про неї, злякався і водночас не міг відмолитися від спокуси побувати там. Так убивцю тягне місце, де було вчинено злочин.
Далекий суходіл вабив Мукудорі ще й з інших причин…
— Куди це вони вирішили йти? — піднімаючись із кочегарки, щоб удихнути свіжого повітря, запитав у товаришів Міяма.
— Схоже — на північ. Та куди конкретно, невідомо, — відповів Кіносіта.
— А як же трал? Ми його щойно підготували, — втрутився в розмову Санкіті.
— Хіба тобі не все одно — ловити палтуса чи червону рибу?
— Все одно, але ж… Щойно натрапили на косяк — і знову гайда.
— Запитай у свого дядечка, що нас гонить.
Хоч матросам було наказано спочивати, тому що, сказали їм, скоро настане гаряча пора, ніхто не спускався в задушливий кубрик. Усі похнюплено стояли на палубі.
"На цій шхуні грошей не заробиш, — з прикрістю думав кожен. — А от лиха сьорбнеш…"
Ніч була морозяна, тиха. В розривах хмар крижаними скалками поблискували зорі; холод пробирав до кісток. Важкі хвилі глухо били в борт.
Краючи носатим форштевнем невидимі вали, "Сінтоку-мару" раз у раз спотикалась, але, не зупиняючись, поспішала на північ.
Високо в небі зводилося громаддя гір. Сніг на вершинах, увібравши сяйво зірок, світився. І від того над океаном, там, де вгадувався берег, було біло. Просто-напросто все довкруг розділилося навпіл: на світле й темне.
Схожий на велетенські лаштунки, над островом якось нереально висів широкий матовий німб.
"Рибалки" на містку, в ходовій рубці й тут, на палубі, з якої досі ще ніхто не пішов, спостерігали цю дивовижну красу.
— Гарно! — захоплено мовив Санкіті.
— Буде ще краще, якщо знову потрапимо до рук прикордонників.
Мукудорі і не думав залишати містка. Він сторожко прислухався, пильно вдивлявся в темряву океану… Ненароком згадав дядечка, полковника Сімуру, те, яким той був чутливим до краси. Йому ще й досі пам'ятаються рядки хокку, що їх любив повторювати Сімура:
Як гори світяться!
Хтось у пітьмі
Розвів багаття сніжно-біле.
"Так, справді багаття, — відзначив подумки Мукудорі, споглядаючи світіння гір. — А тільки, чи не спопелить воно нас…"
Ті миси й бухти, про які говорив Кавагуті, що їх треба промацати з ефіру, лежали десь ліворуч, огорнуті пеленою ночі. Їх, звичайно, і вдень не розгледіти — "Сінтоку-мару" йшла далеко від берега. Але боцман не марнував часу. Спустився в міждоння, чаклував над радіопеленгаційною апаратурою.
На містку залишилися капітан і сіндо, та ще, біля стерна, вахтовий матрос Мікімура.
Мукудорі, схоже було, виконує роль лоцмана. Він підказував, коли міняти курс — переходити з північного на північно-західний.
Капітан-маріонетка слухняно корився, в свою чергу даючи розпорядження стерновому:
— Півборту ліворуч!
— Півборту ліворуч, — повторив Мікімура.
Коли шхуна повернула, пройшовши в бік острова чималу відстань, несподівано налетів вихор.
Парамушир — великий острів, трохи вигнутий до океану. Круте узбережжя, яке омивають води Охотського моря, широкоплечо стримує навалу розлючених західних вітрів.
Поки шхуна йшла під прикриттям кряжів, вітер не заважав. Тепер же "Сінтоку-мару" опинилася навпроти протоки, що роз'єднує Шумшу й Парамушир.
Зустрічний вітер шаленів. Вода клекотіла, під днищем шхуни ніби щось ворушилося. То починалися відомі в тамтешніх протоках сулої — "витанцьовування" збуреної води.
Було далеко за північ. Ніч хилилася до світанку.
— Обережно, Хасімото-сан, — попередив Мукудорі капітана. — Тут десь підводні рифи.
З нічної пітьми вже проступали ледь вловимі обриси суходолу.
— Молодець, Мукудорі-сан, — почувся голос Кавагуті. — Так близько підійти до берега — й моя мрія.
Боцман стояв на порозі ходової рубки. Над водою щось замаячило. Знайомий силует скелі в океані.
— Капітане! — заволав сіндо. — Спускайте шлюпку.
— Але ж тут течії.
— Ніяких течій — шлюпку на воду!
Таким Мукудорі ще ніхто не бачив. Нестримний, біснуватий, він кричав, наказував, благав.
— Я вас прошу, дуже прошу, сенсей, — тремтячими руками схопивши за плечі капітана, просив.
— Що ж, робіть, як знаєте! Шхуна ваша…
Капітан наказав, і матроси вивалили шлюпку за борт.
— Браво, Мукудорі! Ви — справжній самурай. Банзай! — спостерігаючи, як сіндо спускається в шлюпку, вигукнув Кавагуті забутий войовничий клич.
Разом із Мукудорі спустилося ще двоє — матроси Кіносіті й Мікімура. Вже знизу Мукудорі звернувся до капітана:
— Будьте напоготові, Хасімото!
Машина й так працювала, — правда, на малих обертах. Течія намагалася віднести шхуну правобіч, кинути на сусідні рифи. Та все ж поєдинок вигравала "Сінтоку-мару". Тримаючись носом до хвиль, вона не збочувала з фарватеру.
Тим часом матроси налягли на весла. Шлюпка, підхоплена бурунистим струменем води, почала відходити далі й далі.
— Що він задумав, безумець?! — зиркнувши на шлюпку, коли та вже наблизилася до скелі, запитав боцман.
— Не знаю. Мені він не доповідав, — байдуже відказав капітан. — Ви з ним запанібрата, самі й розбирайтеся.
— Ні, це неймовірно! — знову вигукнув Кавагуті. — Ви тільки погляньте, погляньте, що він робить!
Впритул підійшовши до виступу в довгастому перешийку, через який раз у раз перекочувались вали, Мукудорі вибрав мить, коли хвилі понижчали, й притьмом скочив на базальтову приступку.
Але не втримався: посковзнувшись, упав.
З "Сінтоку-мару" було видно, як він звівся на ноги. Потім присів і, рачкуючи, поповз далі. І враз зник.
Від збудження й очікування надзвичайного Мукудорі затремтів. В очах червоно хитнувся туман.
Його світовідчуття притлумилося. Не допікав ні холод, ані біль від подряпин рук об скелю.
Це було якесь самозабуття, сон наяву. Рухи Мукудорі, нестримно-вперті, позбавлені свідомого начала, наганяли жах, — так поводить себе, мабуть, привид або сновида.
Розум, затьмарений химерою наживи й всевладності, яку він, ставши власником скарбу, буцімто здобуде над людьми, працював гарячково, але чітко й цілеспрямовано. З-поміж тривог і клопотів світу непокоїло єдине: чи вціліла схована в скелі скринька?