Ці кулеметники, мабуть, так і не встигли повоювати — під час нальоту авіації їх зненацька привалило.
Але кулемети й набої до них були майже цілі.
— Та-та-та-та!.. — стиснувши кулаки й не тямлячи себе, зацокотів зубами Мукудорі.
Кулеметник, що лежав праворуч, ніби почув цей голос. Його каламутне око — страх пронизав Мукудорі до кісток! — глянуло допитливо, хижо ошкірені зуби, здавалося, розтулилися, й мрець ніби силкувався щось сказати.
Хоч тут і затишно — як-не-як, дот! — і морок не такий, як у гроті й норі, — крізь амбразури цідилося світло, — все ж лишатися наодинці з мерцями колишній смертник не захотів.
Пальцями затиснувши ніс, він підійшов до забитих. Нахилившись, обмацав кишені їхніх курток. З однієї витяг запальничку та дріб'язок: ґудзики, складаний ножик, крихітну, зроблену з слонової кістки й замацану до лиснючої жовтизни фігурку Будди. В кишені іншого мерця знайшов квадратний, завбільшки як долоня, записник.
Згріб усе й засунув собі за пазуху.
Так само, з затиснутим носом, нахилився над кулеметом. В одного була розбита тринога й диск, в іншого сплющено кожух охолоджувача над дулом, від чого кулемет нагадував птаха з крючкуватим дзьобом.
"Зброєю цією вже не скористаєшся!" — відзначив Мукудорі і вийшов із похмурої гробниці.
"ЛИСЯЧА НОРА"
Гармаш Томіяма не помилявся, говорячи, що полонених ніхто не збирається нищити і всі вони скоро повернуться на батьківщину. Корабель із колишніми вояками імператорської армії, розгромленої на Чисімо-ретто й Карафуто, таки відчалив у країну Ніппон!
А він, утікач Мукудорі, як же він? Немов кріт, ще й досі, невідь-скільки, живе під землею.
Час тягнеться повільно. Довгі ночі й дні в'яжуться в місяці… Стояла погідна осінь, на зміну прийшло жорстоке передзим'я і ще жорстокіша, з штормами й хурделицями, зима. Потім, розузоривши рясноцвіттям доли, спалахнула острівна весна, промайнуло короткочасне літо — одвічний біг часу по замкненому колу.
Гнаний страхом за минулі злочини, побоявшись глянути правді у вічі, Мукудорі добровільно прирік себе на здичавіння. Напівзруйнований дот став його гробницею.
Ще тоді, в перші дні втечі, у глибині бічної ніші він знайшов трохи продуктів: консервовані боби, сушені кальмари, ананасовий сік, умебасі[54]. Там же валялося кілька старих солом'яних матів, а також хібаті — жаровня для опалення житлових приміщень.
У "лисячій норі", де вона, утворивши прямокутне коліно, переходила в довгий тунель, Мукудорі влаштував лежак. Сиро, волого, але спати можна. Ось тільки допікав сморід. Хоч як затикав вхідний отвір до горішньої надбудови — ковпака, звідти все одно тхнуло мертвечиною.
Врешті змирився і з цим.
Тієї осені, коли дозріли шикша й лохина, він, користуючись негодою, завдяки якій його ніхто не міг угледіти, повзав попід кущами, збирав смачні, кислуваті ягоди. Вони були поживні й втамовували спрагу й голод. Це дало змогу приберегти мізерні рештки провізії, зокрема, сушені кальмари та умебасі.
Вдень спав, укрившись з головою солом'яною ковдрою, яка через постійні дощі й тумани ніколи не просихала.
Виходити завидна з "лисячої нори" Мукудорі не наважувався, дарма що довкруг було пустельно — безмежний океан і голий острів.
"А що, коли раптом хтось навідається?" — боявся, хоч у цій глушині, на південній околиці суходолу, поки що ніхто не бував.
Ночі повністю належали йому. Роздивившись удень підступи до узбережжя, за яким на мілководді чорніла заповітна скеля, Мукудорі добирався до неї під покровом темряви, не зважаючи на те, що вечоровий приплив заливав рифи і стояла висока вода.
Він уплав добирався через горловину неширокої протоки.
Вода була холодна, і Мукудорі, залишившись у натільній білизні, вимокав до нитки. Його мучив холод. Не попадаючи зуб на зуб, у темряві намацував знайому приступку в скелі, де лежала скринька.
Знову, як і раніше, побожно доторкався до її перламутрової поверхні, відкривав кришку, запускаючи руку всередину.
Скарби були цілі.
Сходив місяць, розхлюпуючи довкола схожу на мідно-червоне литво повінь. Скеля серед океану чорніла химерою. Тінь од неї падала далеко на воду, і Мукудорі охопив жах. Йому привиділося, що то не тінь, а хтось із берега сюди перекинув трап. Він міцніше притиснув до грудей скриньку, ніби її в нього збиралися відібрати.
Коли переляк улігся, знову відкрив кришку, з долоні на долоню пересипаючи прохолодні коштовності.
Покроплені місячним сяйвом, діаманти й рубіни горіли, немов кров. Та це й була чиясь кров, жадібно висмоктана двоногим упирем — полковником Сімурою.
Мокра білизна, прилипнувши до тіла, не просихала; холод судомив кожну клітину.
— За що така кара? — простогнав уголос.
Але, говорячи так, він дурив самого себе, тому що розумів: терпить добровільно через найдорожчий за все на світі скарб.
"Настане час, гірке, як мовиться, буде солодким. Якщо ж доведеться піти на новий злочин, піду, тільки б урятувати коштовності!" — зухвало подумав.
Поки він сидів на скелі, почався відплив, який, ніби велетенський насос, перекачував воду з прибережної мілини в океан. Там, де недавно ще плюскотіли хвилі, зараз витикалися оголені шпичаки рифів.
Мукудорі поклав скриньку в тайник, а сам убрід перейшов на берег. Поки не зовсім розвиднилося, треба неодмінно сховатися.
Кожного разу день для нього починався з того, що він виповзав із нори, перевіряв, скільки за ніч зібралося дощової води. В кущах, за лазом, Мукудорі давно поставив знайдену на узбережжі бочку з-під бензину. Вийшла справжня криниця. От тільки вода в ній була солонувата й тхнула іржею.
Потім готував сніданок. Кам'яними жорнами молов сушену морську капусту й стебла якоїсь м'ясистої острівної трави. Додавав трохи товчених кальмарів або ж в'яленої риби (після нічного відпливу в мілководих ковбанях іноді щастило піймати дві-три рибини, а то й величезного камчатського краба).
Те борошно їв сирим, круто замішуючи водою. Решта мешканців океанського дна — креветки, мідії, трепанги, — що потрапляли до рук, теж ішла в харч.
Отже, він не голодував і міг би так прожити сто років. У рисах обличчя, які й раніше засвідчували невибагливу простакуватість, з'явилося щось хиже, тваринне — дбав Мукудорі лише про шлунок.