"Ліза, Лізочка, — шепотів поспішаючи. — Яка ти добра, мила".
Захеканий, спітнілий прибіг у палац.
Єлизавета пізно встала і, як і першого разу, коли його покликали до неї, була в будуарі. Він кинув кожуха на штофний диван, відштовхнувши двох камердинерів — дужий — бо, — вбіг до будуару. Впав на коліна біля цариці, припав головою до її колін.
— Лізонько, — забувши, що не сам, що слухають камеристки, з хвилюванням проказав: — Лізонько, яка ти добра, яка милосердна, ангел мій. Я був на Васильєвському, бачив, як за твоїм велінням помилували Остермана й Мініха.
— То — злочинці, вороги імперії.
— Тим більше, що ти милуєш ворогів. На небі ангели моляться за тебе.
— Ти куди шпилиш?! — до камеристки. І вже до Олексія: — А як мався Остерман?
Олексій не одразу зрозумів, про що в нього запитувала імператриця. А тоді здогадався й здивувався сам.
— Був спокійний. Тільки очі тримав до неба.
— То я наказала, щоб перед карою його тихенько попередили, що смерті не буде. Щоб не вхопив удар.
— Твоє милосердя не має меж. — І цілував руки, коліна.
— Встань, Олексію. І знай: я наказала підготувати указ про скасування смертної кари в імперії.
Вона підвелася й пішла до більярдної. Олексій рушив за нею.
Остерман, Мініх і ще кілька німців подалися до Сибіру. За ними поїдуть їхні жінки, і там, в далекому Тобольську, і ще далі, де тільки ліс, болота, три місяці сонця на рік, вони лататимуть сітки, копатимуть городи, а їхні чоловіки ловитимуть рибу та коситимуть сіно.
А кари колишніх царедворців, міністрів і всіх інших наближених до трону тривали; перед тим, як їх засилали, сікли батогами, особливо позірних змовників проти трону, надто все окошилося на Наталії Лопухіній, яка конкурувала красою з Єлизаветою; кат вирвав їй язика і, тримаючи в руці, підніс високо вгору:
— Кому язик незрівнянної Лопухіної, чудесний шматок, я його дешево продаю, за руб язик чудесної Лопухіної.
Вона була вагітна, знепритомніла, її приводили до тями батогами. Проте того Олексій вже не бачив, те було значно пізніше.
У той час, в 1741 році, на Олексія впали дві важкі звістки з дому: перша — помер батько, друга — помер старший брат Данило. Звістки були трохи стерті відстанню, далекою дорогою, часом, але чуйна Олексієва душа довго тужила. Єлизавета намагалася розраяти його, якось розважити, возила з собою на полювання, в далекі й близькі маєтки. Душа потроху бралася шкарубкою шкаралупою. Жаркі обійми топили лід. Ніжність її була щира, вона її не приховувала. Вийшли з театру, тягучий вітер повіяв з Неви, хутрянка на Олексієвих грудях була розхристана, Єлизавета при всіх підійшла й загорнула вилогу, а потім легенько торкнулася губами щоки.
— То я зняла сніжинку. Така ніжна сніжинка.
Оці знаки уваги, ніжності дужче від будь — яких слів упевнили двір у глибині кохання імператриці.
Згідно з давньою регулою, Єлизавета коронувалася в Москві. Їхали на лінійці неймовірних розмірів, там були стіл зі стільцями, спальні покої, канцелярія, туалет, уздовж усієї дороги від Пітера до Москви двома рядами стояли увіткнуті ялинки, у містах і селах виганяли людей, і вони лежали ниць біля дороги. З монастирів виносили ікони. А кругом — голі хатки без садів, виють голодні пси на пустирях, мигає бліденьке світло лучини у вікнах. Расєя! Олексій їхав у кареті з Єлизаветою, грали в карти. Щойно під’їхали до Москви, до карети під’їхав верхи Бестужев, ступив на підніжку карети, просунув голову в напіввідчинені дверцята:
— Ваша величносте, жити в Кремлі не можна.
— Чому? — підсунула до себе гральну карту Єлизавета.
— Загиджено. — І, нахилившись до Олексія, зовсім тихо: — Головешки. І засрано. Я поткнувся на ґанок, а там…
— Ну, тоді в Преображенський. — Її обличчя засвітилося. Там минала її юність, усе дихало милими споминами.
Сухе обличчя Бестужева було незворушне, хоч мав повідомити найнеприємнішу новину.
— Вчора вночі палац згорів.
Єлизавета пожбурила карти. Олексій підібрав їх.
— Не сумуйте, ваша величносте. Нічого на світі немає вічного. У нас, у селі, також колись згоріла хата.
— Розраяв… Тоді на Яузу.
Там гриміли бали, бенкети, під вікнами горіли діжки зі смолою, тріщали феєрверки. Олексій і Єлизавета сиділи, міцно обійнявшись, дивились в підпалену ніч і усміхалися одне до одного. На її гарних, хтивих губах грали відсвіти.
— Колись козаки стояли під стінами Москви, — сказав Олексій. — З гетьманом Сагайдачним.
— Ну й що? Звідки ти знаєш?
— Нічого. Постояли й пішли. А знаю… Я ж також козак. Мій батько — козак, з правого Дніпрового берега. Козаки не важаться на чуже.
— Я це пам’ятаю, — тихо мовила Єлизавета. — Помовч, послухаймо.
Знизу долітав плач бандури. То грав Григорій Любисток, найкращий бандурист капели, справжній чарівник. Виливав свою тугу за рідним краєм, без якого не міг жити:
Та немає лучче, та немає краще,
Як у нас на Вкраїні…
Сліпий, він кілька разів утікав додому, його щоразу ловили — останній раз уже в Печерській лаврі, він хотів стати ченцем, аби лише жити на Вкраїні. Пожалуваний у дворянство і чином полковника, але тим ніскілечки не втішався: "Мені б тільки чути легіт нашого вітру на щоці та вдихати запах мальв, а більше нічого не треба".
Увечері, перед сном, Єлизавета подарувала Олексію дорогущу табакерку в діамантах. Олексій покрутив її в пальцях і повернув цариці:
— Нащо мені ця тавлинка, Лізо. Тютюну я не нюхаю, а повиколупувати діаманти та продати… на таке я нездатний. Забери назад. — Хоч знав, що саме обдарування царською табакеркою — найвищий знак пошани в очах царедворців.
На самій коронації Олексій ніс шлейф Єлизавети. По тому вона роздавала нагороди, Олексію статс — секретар вичитав з паперу чин камергера, поручника гвардії (сама Єлизавета — капітан), і маєтки Рождєственне і Поріччя.
Наступного дня ходили на прощу в Троїцьке. Єлизавета йшла боса, попереду троє камер — юнкерів підбирали та закидали камінчики і грудочки. Олексій також ішов босий — йому не звикати, чавив своїми великими п’ятами груддя, аж порскала пилюка. Пахнув сухий придорожній полин, повівав вітрець. Маркіз Шетарді дріботів тоненькими ніжками в черевиках з діамантовими ґудзиками, імператриця сміялася з нього, але його настирливих залицянь не відхиляла, то покладе йому на плече руку, то одягне на його голову капелюха. Єлизавета намагалася викликати в Олексія ревнощі, він бачив, як учора Шетарді виходив з її опочивальні. Одначе новоспечений камергер тільки усміхався. Та й справді, в наступні дні скільки Шетарді не підступався до імператриці — йому було вкрай потрібно вирішити кілька дипломатичних справ, — вона розмови уникала, одного разу він уже був зовсім домовився про аудієнцію, але щойно зайшов, Єлизавета заплескала в долоні: