Увечері Єлизавета притулилася на дивані біля імператриці Анни Іоаннівни й цокотіла:
— Тітонько, серденько, віддайте мені того співака, якого полковник Вишневський привіз із Малоросії. Я візьму його у мою Малу капелу.
Сувора Анна Іоаннівна прорекла:
— У тебе ж є фаворит — Олексій Шубін.
— Віддайте його кому хочете. А мені — цього.
Імператриця пожувала сухими губами.
— Я знаю, куди віддати Шубіна. Він говорив проти мене зухвалі речі.
Так Олексій Шубін опинився далеко — далеко, на самому кінці імперії — на Камчатці. А другий Олексій, Розум, тепер уже Розумовський, став співаком капели царівни Єлизавети.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Упродовж тридцяти семи років Росією правили німці. Сини та доньки російських царів одружувалися на німецьких принцесах і виходили заміж за німецьких принців з карликових герцогств Голштинського і Брауншвейзького, оскільки інші європейські двори єднатися з дикими московітами не бажали. Після смерті Анни Іоаннівни, при якій фактично Московією правив Бірон, він був проголошений регентом, одначе не протримався й кількох місяців, як імператором було проголошено Івана VI, внука Івана V, котрий недовгий час правив разом з Петром I, поки той не відтіснив його від трону. Правителькою стала Анна Леопольдівна, дружина брауншвейзького принца Антона Ульріха, але фактично при владі були німці, зокрема віце — канцлер Остерман, фельдмаршал Мініх та інші. Вони вже добряче натерли мозолі на терпінні та шиях московітів, скрізь лунали приглушені протести проти німецького засилля. Особливе невдоволення виявляла створена Петром І гвардія, Преображенський та новостворений Ізмайлівський полки, які звідтоді довго диктуватимуть свою волю. Їхні надії та погляди були зосереджені на царівні Єлизаветі Петрівні, доньці Петра І, якого вони боготворили.
…Тиха пустельна петербурзька вулиця, присипана снігом, вітер мете поземку, звідкілясь повіває згарищем. Ніч з 25–го на 26 листопада 1741 року, в кінці вулиці з’являється натовп гренадерів, попереду крокує молода вродлива жінка, за нею відомі вельможі Петро Шувалов, Михайло Воронцов, особистий лікар царівни Лесток, який потім відіграватиме значну роль в управлінні державою, посол Франції маркіз Шетарді, котрий залицявся до молодої Єлизавети, й ще кілька чоловік. Невдовзі гвардійці підхопили Єлизавету на руки й, лякаючи петербурзьку тишу голосними вигуками, понесли до Зимового палацу. Сенатор, князь Яків Шаховський, наглядач за царськими покоями, після дружньої вечері і потужної пиятики на іменинах графа Головкіна спав міцним сном, коли його розбудив служник Сенату.
— Що вам треба? — сердито кліпнув очима Шаховський.
— Якове Петровичу, вставайте.
— Чого?
— Треба складати присягу царівні Єлизаветі, яка взяла владу.
Анну Леопольдівну Єлизавета розбудила сама:
— Пора вставати, сестричко. Ти вже своє одіспала. — Жорстока радість горіла в очах Єлизавети. Радість і страх.
Це була найбільша подія, яку обговорювали потім у Петербурзі. А ще відра, барила горілки й батареї шампанського, випиті в наступні дні. Й жодної краплі пролитої крові. Сама Єлизавета в кірасі пила з гвардійцями в палаці шампанське, у гвардійських казармах горілку, що вельми подобалося гвардійським гренадерам.
Вона стала на коліна й виголосила з келихом у руках:
— Клянуся померти за вас. Чи клянетесь ви померти за мене?
— Клянемось, клянемось, клянемось! — заревли гвардійці. Їм вельми імпонувала така довірливість і така простота імператриці.
А потім був маніфест про імператорство, прийом послів, власних міністрів, сенаторів.
Олексій, який залишався оберігати Малий палац, прийшов до Зимового, але, побачивши, як тісно обступили Єлизавету гвардійці, як в’ється біля неї Шетарді, як намагаються пробитися до неї посланці, фельдкур’єри й не можуть, постояв трохи біля дверей, почухав потилицю, повернувся й пішов.
Тепер його апартаменти не межували з Єлизаветиними. Однак через ніч вона прийшла до нього сама.
— Ти чого тоді не підійшов до мене? — запитала.
— Не протовпився. Ти ж тепер он хто! Та й Шетарді так увивався біля тебе…
Вона засміялася.
— Дурненький. Хіба я не можу пококетувати? Та й це потрібно в інтересах політики. Але ж у мене є ти. Один ти, найкращий. Не знаю, чи є ще в світі хоч один такий… Незлобивий, добрий, усміхнений. Цілуй мене: сюди, сюди і сюди.
А за вікнами лежав притиснутий морозом, притихлий, тривожний _ Петербург. Люди боялися виходити на вулиці: цур йому пек! Їли свій хліб, прислухалися. Вподовж Невського вітер мів колючий сніг, сипав круп’яною кашею у вікна. З тріском кололася крига на Неві. В парку гойдалися голі дерева, чорними шапками хилиталися порожні воронячі гнізда. Що воно буде?
Не було нічого. Олексій нудьгував. Удома, в Лемешах, завжди йшла до рук якась робота, загадана батьком, матір’ю або й сама по собі, а тут робити було нічого, бродив знічев’я анфіладою кімнат, бринькав на бандурі, одягнув кожуха, шапку, вийшов надвір. Брів без мети. Не стямився, як ноги занесли на Васильєвський острів. Йшов широкою вулицею, під ногами сумно рипів сніг. Холодний вітер, напоєний солоним запахом моря, далеких країн, сіяв снігом уздовж вулиці. Зграя ворон пролетіла над головою, всілася на гіллястому дереві, з якого полетів іній.
— Ох і мороз, — пролунало збоку. — Думки замерзають.
Олексія обганяли якісь люди, в одязі ошатному й простому — знатні й прості. "Куди вони поспішають?" Олексій також прискорив ходу й незабаром вийшов на широку площу, заповнену людом. Проїхали сани, й він пройшов у пройму за ними трохи далі. Перед ним білів ешафот, голий, не вкритий сукном. На ешафоті походжав кат з широкою сокирою на плечі. Далі, на краю помосту, стояв гурт людей, поміж ними кілька офіцерів. Біля ешафота стояло кілька запряжених однокінь саней. Двоє поліціянтів підвели з одних саней чоловіка й під руки звели на поміст. Був він у лисячій шубі, короткій перуці, ярмулці. Пониклий, але спокійний. Олексій впізнав у ньому Остермана. З натовпу на ешафот піднявся чоловік у чорнім кожусі, дістав з — за вилоги чорної шинелі папір і прочитав, що судова комісія засудила колишнього віце — канцлера на колесування. Колесо грізно стриміло в правому кутку ешафота. Остерман слухав присуд, то похитуючи головою, то зводячи очі догори. Олексій зрозумів, що це карають біронівців — леопольдівців, попередніх правителів. Йому не хотілося дивитися на катування. Але податися назад було ніяк. В цю мить з натовпу на ешафот вийшов інший чоловік, теж у чорному, потираючи змерзлу щоку, дістав папір і прочитав, що ім’ям імператриці до Остермана виявлена велика милість: колесування замінено відсіканням голови. Остерман похитав головою — Олексієві здалося, що вона ось зараз відпаде сама, — мовчки заклав руки за спину. Кат зняв з нього перуку, розстібнув сорочку, Остерман став навколішки й поклав голову на дубову колоду. Кат поплював на долоні й зняв сокиру. Та в цей час з того самого натовпу на поміст вийшов третій чоловік у чорному й прочитав, що велінням милосердної імператриці Остерману замінено відсікання голови засланням до Сибіру. Натовп заревів. Натовп жадав крові, він знудьгувався за нею. Він звик до неї. Не так давно Великий Петро власноручно відрубав у Москві на Червоній площі голови понад вісімдесятьом стрільцям. Оце цар! Оце правитель! І чого вони прийшли мерзнути на морозі? А Олексієві було жарко. Жаска грудка розсипалася в грудях і покотилася до горла. Незважаючи ні на що, втиснувся поміж двох купців і, працюючи ліктями, пробирався назад. Уже потилицею почув смертний присуд Мініху й таке саме милосердя — заслання до Сибіру.