— Ти сам склав? — запитав Кирило.
Северин мовчав. Тільки ще раз провів долонею по струнах, мовив словами пісні:
Встає хмара з — за лиману,
А другая з поля,
Зажурилась Україна —
Така її доля.
— Пройшов я її, нашу неньку Україну, з краю в край, скрізь лихо, скрізь неволя, а про волю й чутка запала.
— А чого ж ти Задунай покинув? — відпив узвару Розумовський.
— Бо то таки чужий край, чужа земля, чужа неволя.
— А тобі хочеться своєї.
— Та вже ж хоча б так. А Самійло лишився там.
— Ну, й що ж ти зараз робиш?
Глибоко запалі очі раптом заблищали.
— А що я ще можу робити? Ходжу поміж люди, співаю про нашу колишню славу, про нашу волю. Аж таки западе комусь у серце. Хочу, щоб не забулися справи дідів наших, щоб збереглася звитяга, пішла від батьків до онуків, щоб пробилася в українські душі. — І враз скинув підпаленими, гострими, як шаблі, бровами: — Ви що ж думаєте, що все пропало? Того не може бути, того не допустить Бог. Недарма ці степи политі козацькою кров’ю. Вона пробудиться, й виростуть червоні тюльпани і розумні сміливі онуки, піднімуться на супостата й знищать його. Маємо хоч у піснях зберегти все для них. Я вірю, шалено вірю, що оживе правда, що зашумлять волею ці степи і внуки згадають, чиї вони діти.
— Тобі колись було добре тут, у Батурині?
— З того тільки одна наука: добро на час, добро собі — на шкоду ближнім.
Натяк був вельми прозорий і болючий, гетьман похилив сиву голову, по його зморшкуватих щоках скотилися дві великі сльози.
Конча — Заспа, 2009р.