— "Князь приказав, зараз припровадити вас до себе!"
Мирослав вступив до кімнати Ярослава і побачив таку картину:
князь Ярослав сидів на застеленім ослоні якийсь змарнілий і блідий та з таким виразом лиця, як би двигав величезний тягар. Перед ним стояв поважний купець жид в покірній поставі.
Князь постарівся сильно.
Мирослав вклонився свому князеви, а той встав на привитайнє приятеля з хлопячих літ і сказав, усміхаючися:
— "Як же ти спізнився з посольством! За той час я вже вспів розійтися з ріжними союзниками і з тим, до якого ти їздив"...
Привиталися сердечно, як колись, за хлогьячих літ.
— "Зараз весь віддамся тобі, твоїм оповіданням і справам тай переловім тобі неодно зі своїх. Вже кінчу з сим купцем. Сідай!"
Мирослав ще раз вклонився і сів. А князь говорив до купця; мав притім якось дивно стягнені уста, мов до кусання:
— "Отож які видатки має внук покійного Лисинича?"
Купець відповів словами старої мудрости свого народу:
— "Є три трудні річи а четвертої зовсім не знаю: дороги орла в повітрю, дороги вужа на скелі, дороги корабля в морі, дороги мужа в мо-лодости його"...
Ясним було, що він боявся говорити при незнакомім, хоч князь так незвичайно сердечно витався з ним. Князь не налягав більше на старого купця, тільки сказав:
— "Отож ми завтра покінчимо наше діло. Скажи дальшим, що ждуть на твій вихід, аби сюди прийти, що я весь день занятий. Можуть прийти що йно завтра".
Купець вийшов, кланяючися до землі.
Остали самі. Так багато мали собі оповідати, що аж мовчали. Довго мовчали. Перший промовив князь:
— "Так, так! Ось при якім ділі застав ти мене: золотом винищую силу бояр. Не такими ділами сподівався я трудитися в силі віку свого! Та що робити?!"...
— "Чи твоя совість говорить тобі, що робиш добре діло?" запитав Мирослав більше для того, щоб щось сказати, чим на те, щоб одержати відповідь.
— "Так, се гарне діло, знищити тих невдячних заговірників, зненавиджених всім народом ізза їх захланности, тільки — поганими способами переводжу гарне діло: моїми скарбами розпускаю до решти їх пристрасти й заберу потому їх землі й богатства. Така боротьба ще найменше коштовна й найбезпечнійша. Чи зустрічався ти коли в своїй довгій блуканині з подібною боротьбою князя зі своїми підданими?"
— "Я зустрічав всілякі дива й одно можу сказати: на нашій гарній землі ще найменше страхіть і крови й терпіння... Люди скрізь невдячні".
Мав вражіннє переваги над своїм княжим приятелем, що весь час сидів в своїй волости і не бачив далеких, незнаних земель, про які мріли колись хлопятами.
— "Так, так. І то невдячні в усіх часах і станах. Але та їх невдячність манить як любов без взаїмности, шукати за нею, шукати, як за рідким, незвичайним кристалом. Я від часу останнього бунту щораз більше дбаю про міщанство й смердів. Може там знайду вдячність, як не для себе, то для сина свого. А бояр продам або куплю. Вони дозріли до того, щоб торгувати ними... Я тепер саме додержую присяги, яку вимусили на мені і не караю бунтівників так, як мій батько, тільки инакше. Вже оглядаю наслідки зовсім нової кари. Ти не знаєш може, Мирославе, яке тяжке золото і як я їх ріжу ним поки що без ножів" ...говорив зїдливо, як би ножем краяв.
Мирослав вдивлявся в свого приятеля.
Худе лице князя зміняло краску, як під вечір движимий пісок арабської пустині, а глибоко розумні очі його дрожали незначно, як мязи у благородного хижака. Гладка і тверда як мармор краса пімсти відбивалася в них. Мирослав почув ще більшу перевагу над своїм княжим приятелем, що не посідав внутрішного спокою душі, який він приніс з собою з далекої Індії разом з наукою тестя. І чув, що не мав вже приятеля. Бо до приязни треба рівности, як до щастя в подружі.
Хотів влекшити бувшому приятелеви страшний тягар пімсти і зробити йому пращальну прислугу приязни; сказав:
— "Коли не хочеш зазнати людської невдячности, то роби добре тільки сліпцям; бо як вони не бачитимуть тебе, то будеш безпечний бодай перед свідомою невдячністю. Так говорять в країнах, які я переходив. Але зустрічав я й инакші річи. І так, в пустинях Ара-бії, де крівавий закон пімсти панує ще більше всевладно, чим закон пророка Магомета, є такий старий звичай: в місяці посту, званім Рамазан, кождий батько родини вивозить як найдальше в пустиню фляшку з водою і там кидає її на блудні дороги в пісках, не уважаючи на те, що ту фляшку з водою може знайти найбільший ворог його роду, конаючий зі спраги, що забрав йому може найлюбійшу жен-щину, або вбив його первородного сина"...
Князь Ярослав тільки раз подивився в очі Мирославу і задумався. По хвилині його худе, втомлене лице змінило краску як движимий пісок арабської пустині над раном. Усміхнувся незначно і сказав мягко:
— "Так, се гарний, дуже гарний звичай. Він робить лекшим прикрий тягар пімсти... Ти мусів запримітити ще не одну цікаву річ в далеких і незнаних землях, про які ми разом мріли колись... Ходім в сади, там свобіднійше говорити. Поговоримо як колись"...
Вийшли в сад і посідали на камяних лавах біля цвітників з осіяними квітами, під золотим галуззєм яворів і червоним як кров листєм буків, обернені лицем до тихих плес Дністра. Його спокійними водами плив довгий ряд суден з далеких гирл Дунаю тай віз усяке добро і тяжке золото з двайцяти вісьмох таможень придунайських, яким князь Ярослав Осмомисл виконував свою страшну пімсту, кидаючи під шинкові лави молодих синів і внуків могутних бояр.
А ген за Дністром видніли все нові й нові княжі відділи кінноти, що тягнула на Галич. Тут і там видніли вже й лекші метавки та самостріли, запряжені виключно кіньми. Між кінними відділами переважала легка кіннота Торків і Половців. Почуттє сили князя Ярослава росло з хвилі на хвилю, але видно було, що він вижидає ще тяжких, в сталь, закованих Варягів у чорних панцирах з великими, двосічними мечами.
А над Галичем дрожав безмежний жах. По хатах молилося жіноцтво в слезах, слухаючи тупоту щораз то більших сил князя.
— "Так тяжко мені", промовив князь до Мирослава; з його лиця, захмареного як пісок пустині під вечір, видно було тягар, який він двигає в думці. Князь боровся з собою, ломався в душі. По хвилі знов промовив: