— "Чи знаєш ти, Мирославе, що чує і як живе потоптаний, упокорений князь?... Але говори ти! Може знаєш ще щось такого легкого як ту коротеньку притчу про вдячність, що ти її привіз із розпалених сонцем пісків Арабії? Тільки оповідай широко, бо я вже так довго не говорив з ніким... Ей, як би ти тут був! Може не прийшлоб було до того, що сталося, а що жде на відплату"...
Мирославу станула перед очима перелякана старенька матір в хвилі як хрестилася тричі й говорила зітхаючи:
— "Коби хоч не дуже мучили нарід, бо найбільш винні втекли"... І він запитав:
— "Може оповісти тобі про індійського королевича Сідгатта і про страшний тягар його терпіння тай про те, як він його позбувся?"
Князь Ярослав притакнув з таким виразом очий, як чоловік, що вмирає зі спраги, а його питають, чи хоче пити.
— "Тільки я не розумію всего в дивній і страшній історії того королевича", почав Мирослав і став оповідати: "Як я прийшов в глибоку Індію, до святого города Бенарес, де є далеко більше святинь жреців-браманів, чим домів в Галичі"...
Ярослав весь змінився в слух: сидів так тихо, як би його не було. І слухав-слухав.
Сонце покривало вже багряною паполомою княжі сади і широку тафлю Дністра і золоті бані галицьких церков і далекі цоля та ліси за Дністром, з яких не переставали їхати кінні відділи княжі, щораз густійше перетикані метавками, самострілами, пращами, пороками й таранами. Вже тут і там понуро чорніли в крівавій червені дрібній-ші відділи тяжких варяжських ратників з великими, двосічними мечами і довгими копіями; сильне граннє їх кручених рогів і величезних мідяних труб долітало аж до міста та жахом проймало мешканців
Галича. А князь Ярослав тихо слухав оповідань Мирослава. З думки не сходила йому пожежа Галича за першого бунту...
Втім прийшов бирич і вклонившися князеви дуже низько, сповістив його, що ігумен Данило жде в радній гридниці й просить о послуханнє. Князь немов пробудився зі сну. Глянув за Дністер, де роїлося від війська, подумав хвилю, як чоловік, пробуджений з просоння і сказав:
— "Скажи начальникови замкової сторожі, щоб наказав воєводі Якунови, розставити прибуваючі полки в укріпленнях за городом! Полководців і начальників прийму і вислухаю завтра в полуднє! Ігумена Данила попроси тут. Скажеш, що жду на нього! По нім припровадиш тут тисяцького Івора!"
Бирич пішов, а за якийсь час надійшов помалу, нога за ногою старенький, білий як голуб ігумен, що тряс головою й руками; два молоді монахи Студити провадили його попід рамена. Від часу смерти Настасі князь дуже поважав "святого старця". І тепер встав, щоб при-витати його. А коли ігумен Данило перехрестив його дрожачою рукою, князь попросив його сідати біля себе. Старець сів, а князь запитав, в якій важній справі трудився він аж тут о такій незвичайній порі.
— "Сину мій!" сказав дрожачим голосом ігумен. "Нехай благословенне і достопамятне буде імя твоє! Прикажи княжою волею своєю, розмістити за городом прибуваючі полки, що обступили княжий замок і битком заповнили вулиці та площі города. Бо в місті такий жах, якого не памятають найстарші. Народ тиснеться до церков і монастирів, кількох бояр заподіяло собі зі страху смерть власною рукою, а двох Варяги смертельно побили на вулиці, кажучи, що то вони убили воєводу Веремунда і спалили матір будучого князя"...
— "Винні самі себе судять", відповів спокійно князь. "Я, отче, що йно приказав, розмістити війська в укріпленнях за городом, а Варягам зараз прикажу, щоб успокоїлися".
— "Нехай благословенне і достопамятне буде імя твоє і роду твого зате, що маючи силу в руках, памятаєш на слова Всевидючого: "Мені належить пімста!"...
Червень потонувшого в лісах сонця почала чорніти, як величезна рана, що починає склепитися і гоїти. Від Дністра почали підноситеся мраки і тягнуло холодом а небо засувалося від південного сходу тяжкою хмарою. Монахи обтулили старенького ігумена в грубий плащ з волосіння.
Князь був глибоко задуманий. Над чим думав він? Над оповіданнями свойого приятеля, над їдкою як ржа й гладкою як олива наукою Азії. Мав невиразне але сильне прочуттє, що як князь опускає добру нагоду до порахунків з боярством і що се може тяжко відбитися на його державі й потомстві. Але як чоловік не чув уже в собі сили до переведення крівавої лазні. В його душі змішалися дві азійські науки: Христа і Сідгатта з його власним болем і витворили лагідну думку всепрощення. Вона плила з його ума, як кров із жил і приносила йому пільгу й — ослабленнє.
Святий старець встав і помалу дрожачою рукою поблагословив князя, промовив:
— "Час мені на вечірню молитву"...
— "Пожди ще хвильку, отче!" сказав лагідно князь. "Мирославе! Потрудися до сторожевої гридниці і прикажи, щоб зараз принесли тут лєктику моєї покійної матери!"
Оба монахи з вдячністю,глянули на князя, а святий старець почав шептати молитву, потрясаючи головою, немов на знак, що не заслужив собі на таку ласкавість. Стоячи, молився, обернений лицем до Київа, відки дальше надтягали в темряві збитими лавами Вг ги і скрипучі сосуди ратні. Молився і князь і оба монахи.
За якийсь час вернув Мирослав з лєктикою, яку несли чотири слуги покійної княгині Евдокії.
Святий старець мовчки всів до лєктики і з неї поблагословив ще раз князя тай тихо віддалився, шепчучи молитви.
За хвилю прийшов тисяцький Івор, начальник Галича з занепокоєним виразом лиця. Князь приказав йому, уставити нічні сторожі з дотеперішних відділів, а Варягам і иншим прибуваючим полкам наказати як найбільший спокій. Тисяцький відійшов успокоєний.
— "Студеніє вже і заноситься на бурю", сказав князь до Мирослава, "ходім до моєї кімнати!"
В тій хвилі перша лискавка заблестіла на небі й загремів грім. Князь на ходу схилявся і збирав квіти та йшов з Мирославом до терему. Дощ шелестів вже по золотім і червонім листю дерев; крізь їх верхи блестів ряд освітлених вікон терему.
На коридорах було вже тихо, як би якісь невидимі духи тишини і спокою перелетіли їх. Скрізь стояла сторожа в повнім уоруженню і з острахом здоровила князя.
Князь приказав принести вечеру для свого гостя і для себе.
Мирослав з радістю бачив, що князь мав далеко спокійнійше лице як передтим. Виглядав так, немов би часть тягару скинув зі себе і лишив там в саді, біля камяних лавок, під золотим листєм яворів, під червоними буками.