— "Констинтин Сірославич також?" запитав здивуваний Мирослав.
— "А я, він також. І незадовго прийшло до нового бунту. Сим разом билися тільки в княжім теремі, але Стефан каже, що страшно там билися, тай що коло Чагрова, спалили нові тереми, які князь побудував для Настасі і спалили старе дворище боярина Чагрова, билися, а всіх Чагрових повісили або зарубали на смерть... Але на, синку їдж... Маринка, Маринка! Скоч но, потряси троха грушок, але тих сочистих, зі середини саду! Знаєш, такі сего року вдалися, на причуд дивні"...
— "Дякую, мамунцю, дякую"...
— "Ага, ще молока тобі спражу. А може ти волиш меду? Може грітого?"
— "Добре, добре, все одно що"...
— "Тай Настасю спалили перед вікнами князя. Оповідають, що Руальд боронив її до останка, аж поки не порубали його на кусні, як гадину. Кажуть, що вони любилися потайки перед князем. А самого князя перевів Всеволод ще тої ночі в замкову тюрму, але нічого не зробили ні йому, ні його синови від Настасі, бо спротивилися тому оба Бориничі й багато инших бояр".
Відітхнула.
"Княгиня Ольга нічого не говорила, бо її не було. Втікла зі сином до Ляхів. Ще тої самої ночі відбулося віче на площі перед церквою Пресвятої Богородиці, при смолоскипах. І тоді вбили старенького воєводу Веремунда, що тут доживав віку і не мішався вже до нічого. Якась жінка сказала, що перед кількома літами чула, як він казав підпалювати людські доми. І тоді нарід убив його, а його дім спалив. Але більше пожежі не було".
Знов відітхнула і говорила дальше:
"А ще передтим Борис, брат Настасі, просив міщан, аби не допустили до того всего. Мій брат Іван буй на тій нараді і казав, що потому міщани жалували, що не помогли князеви. Бо Настася не була чарівниця; инакше святий старець Данило не був би дав їй розгрішення перед смертю; бояри були люті на нього, але що мали робити? Він не боїться вже нічого, над гробом стоїть. Ще тої ночі їздив до замку, взяв від Боринича малого сина Настасі і благословив його і всі кажуть, що він через те буде князем в Галичі, а не син Ольги. Княгиня Ольга вернула до Галича, до князя"...
— "Щож зробило віче?" перебив ніжним голосом Мирослав.
— "Та я до того хочу дійти! Зараз. Як же то було?... От, бачиш, ти збив мене... зараз"...
Старенька матір потерла чоло і сказала:
— "Ага, знаєш, Стефан приніс все срібло, яке ти взяв зі собою; казав, що від тебе самого одержав його.— Гадаю, чи ти не вмер, а він не хоче сказати. Але він каже: ні, поїхав, каже, до Византії, а там досить є срібла; пощо мав ще воду везти до криниці. Ми зараз віддали весь довг, бо ще були ті гривни, що ти лишив, але я вже забула, кілько їх було, й Ітіль вернула до нас і грамота, ось тут в скрині є, а Ітіль померла; то її дочка та, що пішла до грушки; але бо пішла! Таж за той час пів саду можнаб обнести! О, вже йде! Вибирай ті ,жовті"...
— "А щож віче зробило?"
— "Ага... Там то народу було, тьма тьменна. Навіть старенький ігумен Данило приїхав і щось говорив. І жінки пхалися, але я не йшла. Де мені до того?! Як би так ти був, або твій покійний батько" — зітхнула — "а що з хрестом на його могилі? Гарний? Ти певно вже поправляв — таж то такі літа, Господи! За той час що народу померло. От не стало й нашого сусіда Гарасима Берези; добрий був небіщик, нераз поміг мені в господарці; лишив донечку; гарна, якраз для тебе, синку, і майно гарненьке є, а його задусили тоді на вічу,— такий здвиг народу був. Найгірше горлали Суздальці, аби вибирати князем Всеволода. Але ніхто його не хотів, бо його брат добре опорядив Київ, кажуть,— тай він сам дивиться як опудало. І люди і бояри закричали: "Таки Ярослав нехай княжить!" Всеволод втік ще тої ночі і більше не приходив до Галича".
Відітхнула.
— "А князь мусів підписувати якусь грамоту і присягати, що не каратиме так бунтівників, як карав його батько і що закличе жінку до замку. Княгиня вже вернула з Кракова, але Стефан каже, що князь ще не був у неї і не хоче її бачити. А Судиславич утік також і всі Микуличі й оба Надітичі. Не ждали, заки повернуть княжі полки, що пішли на Київ, помагати Великому Князеви Мстиславу. Позавчера вернули перші кінні відділи, давідавшися про те, що сталося в Галичі; кажуть, що за ними вертає все військо, покинувши в потребі князя Мстислава. Говорять, що тепер князь пімстить страшно смерть Настасі"...
Тут старенька глибоко зітхнула і тричі перехрестилася тай говорила дальше:
..."Кажуть, що в трох церквах попадали ікони... Коби хоч не дуже мучили нарід... Бо найбільш винні втікли. Решта боярів пє і гуляє, що Господи! Що вони доказують! На драбинах несуть їх пяними до дому! І так день в день! А князь ніщо на те. Кажуть, що його скарбник і кількох жидів на приказ князя позичають гроший тим пяницям"...
Мирослав задумався.
Матір довго оповідала ще про всіх і вся, а він думав про свого приятеля.
На другий день з полудня пішов до замку.
Всіми вулицями Галича плили як повінь кінні полки княжі, що вернули назад зпід Київа на вістку про бунт. їхали наємні Торки і Половці на некованих конях і відділи Варягів в сталевих кольчугах і різун-ські чети Берендіїв з обсмаленими лицями та чорними, лискучими очима. Вони співали дикі воєнні пісні, пісні про кров і пожежу... Всі площі Галича були битком заповнені військами, а кругом княжого замку аж кишіло від них.
Галич був тихий, мов місто померших. Вікна і двері всіх домів були щільно позачинювані і безмежний жах стояв над престольним городом Осмомисла. Той жах уділився й Мирославу і він помалу йшов
чо замку.
При брамах побачив сторожу, зложену з Угрів і Берендіїв. Перепустила його і він пішов дальше.
Перед сторожевою гридницею зустрів Мирослав гурт варяжських сотників і старшини инших наємних полків. Завагався, чи йти дальше, чи вертати, бо князь тепер певно занятий. Але щось пхнуло його, йти дальше. І він зголосився в сторожевій гридниці. По кількох хвилинах завізвав його до князя якийсь незнакомий йому бирич. В кімнатах, які переходив, ждали варяжські полководці та начальники Половців, Берендіїв і Торків.
Його зараз впустили до кімнат князя. В передостанній кімнаті застав кількох жидівських купців. Бирич провадив йго дальше. Мирослав, почувши крізь двері, що князь занятий розмовою з кимсь, хотів тут пождати. Але бирич сказав: