— "Вона й сим разом булаб повила дочку, як би не боялася, що Чагрівна матиме сина", приповідали сторонники Чагрових.
Ярослав не тішився своїм сином від Ольги. Навіть на питаннє матери, яке імя дати йому при хресті, відповів: — "Зробіть по старому звичаю". І синові Ольги надали при хресті імя його діда.
А для сина Настасі придумав князь імя.
— "Наш син мусить бути розумний, як Олег, щоб міг утриматися на моїм престолі", сказав Ярослав до Настасі.
І тим іменем охрестили улюбленого сина Ярослава.
Від тоді князь ще більше нерадо приїздив до свого замку в Галичі. Не хотів мешкати під одним дахом з Ольгою, котру в думці не називав инакше, як "суздальська княжна". Була для нього якась болючо чужа та матір його четверо діточок. Не помогло й те, що матір раз-ураз спроваджувала котрогось з братів Ольги: то Гліба, то Михалка, то Всеволода. Тільки понурий Андрій не показався.
В душі Ярослава збудився гін до нагромаджування скарбів, господарювання. Мав для кого дбати. І дбав. Працював від рана до ночі і чувся притім добре, хоч покиненнє давних думок про великі реформи доскулювало йому, так, немов би щось загубив, або втратив щось дуже цінного й великого, чого не знайде вже другий раз в життю. Від тих опущених думок віяло на нього мов чаром старої книги, якої від соток літ не читав ніхто, не рухав її листків. Потішався тим, що перебув "жіночу небезпеку", про яку говорив покійний батько і запопадливо приготовлявся до того, щоб перемогти ще другу, більшу силу: силу богатства, золота. Мав постійно якесь неясне прочуттє, що та друга сила зведе з ним бій ще більше небезпечний, чим перша. Його дивно проникливий ум, що дав йому блискуче імя "Осмомисла", говорив йому, що якраз на нього мусять валитися найбільші тягарі й небезпеки життя.
— "Не пливуть же великим тягаром навантажені судна і дараби по Лукавиці, але пливуть по Дністрі", говорив до себе і громадив запопадливо щораз більші скарби. Навіть свої наємні війська віднаймив за грубі гроші сусідам. І все здавалося йому, що за мало має золота, срібла і дорогих камінів, хоч вони стосами лежали в його величезній скарбниці, а слава про них ішла така, що майже рівналася славі його великого проникливого розуму.
Довідавшися, що на византійськім дворі щораз голоснійше говорять про головне жерело його великих скарбів — укріплені таможні при гирлах Дунаю,— приняв гостинно византійського претендента Андроніка, через що його взаємини з цісарем Мануїлом попсувалися зовсім. Але Ярослав не потребував їх вже. Його три підростаючі дочки, яких уродженнєм зовсім не тішився, давали йому тепер сильній-шу політичну підпору, чим Погорина Волость і союз з Византією. Бо о ті дочки старалися найкрасші сини наймогутнійших сусідів. А вони росли як на дощі. Коли по найстаршу, що мала ледви літ тринайцять, прислав сватів молоденький чернигівський князь Ігор Святославич, задумався князь Ярослав. Він довго гостив у себе чернигівське посольство тай молоденького Ігоря, не даючи рішучої відповіди. Згадував свою молодість і терпіння, які перейшов тай не хотів, щоб переходила їх опісля його первородна донечка. Вагався й дивився на їх взаємини між собою. Дивився так уважно, як в очі Настасі перед кількома літами. Горів увесь. Ігор довго не одержував відповіди.
Вкінці Ярослав пішов до кімнати матери, хоч щось в нім змагалося проти того.
Княгиня Евдокія рішучо спротивилася тому подружу, кажучи:
— "Віддай її за того, хто перший просив о неї. Тобі так може придатися поміч Угорщини в боротьбі з Византією! Ох, мій сину! Війна з Византією за золотодайні гирла Дунаю така певна як те, що завтра зійде сонце. Я вже так як би чула оклики їх стратегів: "І Іооауе! Kq,$s^ га боуата!" 8. Знаю, ти не боїшся того. Але бо Византія кине на тебе не тільки тих ворогів, що кидав Київ на. покійного батька твого, але що й инших,. більш небезпечних".
— "Не бачу їх", відповів князь.
— "Так? А бояри! Я не займаюся тими справами так докладно, але се річ ясна, що вони хоч усунені від дохідних урядів, від соляних і бобрових путий,— мають за багато гроший. їх жінки й дочки ходять одіті як княгині, а їх пири не уступають твоїм. Відки сі гроші? Византія вже кидає золотом у твій Галич, заки пічне кидати стрілами, й оловяними кулями з метавок! Чую, що навіть старенький боярин Кость Сірославич, який уже давно займається тільки божими ділами — тут стара княгиня зітхнула — втягнений молодшими боярами в змову проти тебе"...
— "Все те знаю зовсім докладно. Воно аж так зле не є. Усунені від урядів бояри мають ще засоби з давнійших часів, хоч, правда, не такі великі, щоб могли жити так, як тепер живуть. Але вони не хочуть уступати в нічім партії Чагрових і пхнуться з останнього. Знаю про їх довги. Між ними незадовжений один одинокий Василь Судиславич, але й той лише тому, що оженився з дочкою скупого Микулича. Невдовзі вже ніхто їм не схоче позичати. Коли вони й дістають щось з Византії, то не багато і дуже немногі між ними".
— "Сину, мій сину! Довг пече як огонь, не доводи їх до розпуки. Бо тоді вони на все зважаться. Ти, бачу, не знаєш добре, що між ними діється! Мені здається, що гніздо заговорів у грецькім монастирі!"...
— "Припильнуємо їх! Тут нема повороту. їх прихильности вже не матиму, значить — мушу їх знищити! Бо кожде їх скріпленнє, се скріп-леннє моїх ворогів! Впрочім не відберуж урядів у Чагрових і не дам їх ворогам... А справу з угорським королем полагоджу в той спосіб, що заручу з ним другу донечку. Чи проти Ігоря маєш ще що сказати?"
— "Маю. Він внук Олега, що боровся з усіми кругом — від Чехії до Тмуторокань, від озера Ільмен аж по острів Родос на суші і на морю і на всіх ріках плила пролита ним кров. Скажи, з ким він не зачіпався, з ким не провадив війни, де є на тих великих землях укріплений город, якого він не здобував, або з якого не втікав як ізгой чи навіть як вязень? Ти не знаєш, як дуже внук придається до діда і який ти подібний до свого покійного діда Володаря"...
Ярослав уважно слухав слів матері, а в його душі діялися дивні річи: піднималася немов рожева луна забутих мрій, що доторкнули його чола в ранній молодости, заки побачив стоси трупів полонених на Вишневій Горі під Теребовлею і потому ще раз, поки полюбив Настасю... Так. Він вже тепер неспосібний доконати , тих великих діл, про які мріяв, з мечем в руці; неспосібний піти великим шляхом Святослава наперед в дикий степ половецький, відки раз-ураз вривалися на землю нашого народа розбишацькі орди, що кровю й пожежами значили свій похід. Границі своєї волости мав забезпечені: його болів вже тільки біль вічної рани від сходу. "Може внук Олега зверне туди свою діяльність", подумав Ярослав, "дам йому скарбів без ліку, як підросте, щоб мав чим воювати степ... Може тілько добра лишу по собі,