бо мої оба сини з гори призначені на ворожнечу між собою"...
А княгиня говорила дальше:
— "Той молодий Ігор такий живий і непосидющий, що скрізь його повно. Служба^ каже, що нема вже ні одного погреба, ні одної гридниці, деб він не був. А він ж,еж тут не так давно. Що йно двом коням поломав ноги, перескакуючи якісь запори. Деж так поводивбися византійський цісаревич на чужім дворі"...
Князь відповів усміхаючися:
— "Видно добрий їздець з нього буде, коли так завзято вчиться їздити. Не навчишся пливати, поки в уши не наллється; не навчишся їздити, поки не потовчешся".
— "Тобі жарти в голові, а се зовсім поважна річ, кому віддати дочку. Сей княжич вдався в свого діда".
— "Я в тім не бачу нічого злого", відповів Ярослав. "Його дід Олег не був такий лихий, як говорять про нього. Пригадую собі, як мій покійний батько оповідав про нього те, що чув від мого діда, з яким Олег не провадив війни. Отож мій дід оповідав, що князь Олег був чоловік спокійної вдачі й памятав не тільки кривди, яких зазнав, але й добро, яке йому хто зробив. Він спокійно княжив у Володимирі Волинськім, відки за волею свого батька Святослава, тоді Великого Князя Київського, ходив на поміч польському князеви Болеславу Смілому проти Чехів і дійшов аж в глибину Чехії.
Його війни зі своїми почалися аж тоді, коли його вигризли з Володимира Волинського, відки він утік до Тмутороканя. При помочі половецького хана Ітляра здобув собі свою батьківщину: Чернигів, відки його наші знов вигризли і ще до того разом з Хозарами наклонили деяких Половців, щоб ті підступом видали його Византії, котра заслала його на острів Родос, де він пересидів два роки. Утікши відтам, прибув знов до Тмутороканя й при помочі Ітляра вдруге здобув Чернигів від Мономаха, а потому ще й Смоленськ.
Злий поговір розпочався про нього аж тоді, коли наші князі зажадали від нього, щоб видав їм сина свого приятеля Ітляра, а коли він відмовив,— що я на його місці також зробив би — завізвали його на суд єпископів й ігуменів зате, що криє в себе поганця. Він не станув на той суд, що я також зробив би на його місці. Тоді Мономах й инші князі пішли на нього війною, але аж голодом взяли його в Стародубі, відібравши Чернигів. Він здобув собі потому Муром, Суздаль, Ростов і Рязань та дальше провадив війни аж поки на зїзді в Любечі не затвердили за ним його чернігівської батьківщини. По смерти Ітляра ходив походами проти Половців а як сам уже не міг, висилав синів проти них. Я не бачу вини по його стороні і мені булоб навіть дуже мило, як би його внук Ігор мав таку завзяту вдачу"...
Побожна княгиня зі здивуваинєм дивилася на свого сина, а він ще додав:
— "Впрочім про се, чи твоя найстарша внучка вийде за Ольгови-ча — рішить бирич Яструб... Чи ти віриш Яструбови?"
— "Що...?! Яструбови я вірю, бо він вірний тобі і твому родови, але не розумію, як таке можеш подумати, щоб він мав рішати про..."
Князь Ярослав усміхнувся і почав виправдуватися. По хвилі запитав:
— "Чи ти думаєш, що то сам цісар Мануїл хоче мені відібрати дунайські гирла?"
— "Ні", відповіла, "хоч ти приняттєм Андроніка мусів глибоко вразити його. Се буде діло дворян, ласих на богаті посадництва при дунайських таможнях. Уважай на грецький монастир!"
Князь докладно обговорював з матірю ту справу. Вкінці заявив, що справу з дочкою ще час рішати і пішов. Прийшовши до своєї кімнати, приказав прикликати до себе бирича Яструба і припоручив йому слідити за молодятами тай про все доносити собі. Він ніколи не довідався, що таке саме припорученнє мав уже бирич Яструб що до нього самого...
До року відбулося в Галичі весіллє князя Ігоря з Ярославною.
Такого весілля Галич не бачив ще. Довго опісля говорили про нього.
Молода пара виїхала в Чернигівщину й осіла в Путивлі.
А князь Ярослав дальше завзято господарював, заселяв пустійші околиці і збирав скарби. І все жив під тягарем якогось дивного прочуття, що тих скарбів за мало й за мало. Цілий світ поза тим обходив його мало.
В часі, як Ігор старався о руку його дочки, помер Великий Князь Київський Ростислав і на престол у матері городів наших лагодився йти союзник і приятель Ярослава, старший від нього віком, Мстислав, князь волинський, з яким Ярослав вїздив свого часу до Київа. Ярослав дав йому на його просьбу галицькі полки і він при їх помочі заняв Київ тай вокняжився там. Вже другий раз отворив Ярослав Осмомисл своїми полками золоті ворота Київа, хоч не мав у нім засісти.
Так при його помочі засів на київськім престолі Мстислав, князь волинський, син того Ізяслава, що під Теребовлею боровся з Ярославом, батько Романа Великого, дід пізнійшого короля Данила. Але Володимир, брат покійного Великого Князя Ростислава і пять синів також Ростислава: Роман, Рурик, Давид, Святослав і Мстислав зовсім не були вдоволені тим, що на київськім престолі засів волинський князь. Вони при помочі Чорних Клобуків почали війну проти нового Великого Князя. Та Великий Князь Мстислав Ізяславич при підмозі галицьких полків так їх побив, що Володимир втік аж в Суздальщину. Тоді Великий Князь Мстислав взявся до здійснення даної мрії нашого народу — до покорення Половців. Се викликало загальне одушевлен-нє й озорило великою славою імя Романового батька і Ярославового приятеля.
Та якраз ся обставина причинилася до викликання страшної пожежі: якої не бачила ще наша земля, а в якій згорів вічний, золотоверхий Київ з усіми церквами, монастирями й теремами, розграблений проклятими ватагами Суздальців. Та пожежа святого города відбилася одним болючим відприском своїм аж у далекім Галичі й спалила на кострі останнє щастє Ярослава, позбавила його коханої женщини і матери.
Понурий клубок тих страшних подій почав так замотуватися:
Новгород Великий посперечався зі своїм князем; а княжив в нім тоді один з синів покійного Ростислава. Новгородці прогнали його. А що ті спритні купці все мали добре око і від давних давен уміли вибирати собі найліпших регентів, пізналися на найстаршім синови Великого Князя Мстислава й покликали Романа на княженнє до себе. Андрій, князь Суздальський (шурин Ярослава Осмомисла), що був в союзі з синами покійного Ростислава, двигнувся війною проти Новгорода, якому на поміч прийшли київські війська. Роман устоявся проти Андрія і синів Ростислава. Андрій, переконавшися, що таким чином не одоліє Новгорода, постановив наперед знищити Київ, проти котрого лекше йому зорганізувати велику коаліцію князів, бо золотоверхий Київ все ще притягав всіх до себе, все ще був для наших батьків "шматком неба" на землі.