І не знали. Не знала навіть княгиня Евдокія, не знав навіть мудрий бирич Яструб ні варяжський воєвода Веремунд, що разом знали багато, дуже багато тайн.
НА ГОРЮЧІМ КОСТРІ
Глава сема котра пояснює, які зміни зайшли в Галичі по ворохобні і як княгиня Ольга знов дісталася до замку та чим займався князь Ярослав і чого півсвідомо боявся; дальше описує розмову князя з матірю і згадує про весіллє найстаршої донечки Ярослава; опісля представляє, як перший раз знищили Київ суздальські вороги і що тоді робили українські князі в Київі; дальше оповідає, як на вістку про руїну святого города і всіх його церков захоріла й померла побожна княгиня Евдокія і як княгиня Ольга не хотіла взяти участи в її похороні тай що з того вийшло.
Князь спав довго й зле. Якась тяжка, як поломінь червона і горяча змора душила його в сні й витягала з нього останню силу. Кілька разів будився з гнітучим болем в голові й горячкою на цілім тілі тай знов западав не то в сон, не то в памороку.
Як зовсім пробудився, чувся такий слабий і розбитий, що не міг ворухнутися: здавалося йому, що розсиплеться, як дерево перетліле в огні. А притім мав вражіннє, що все кругом що йно починає тліти і що з того тліючого огню розгоготиться велика пожежа. Болючі як пявки думки шлялися по мозку і немов шепотіли глумливо:
— "Гарно, дуже гарно попав ти в халепу — ізза женщини!.. І хто попав? Ти, якого всі величали за розум і розвагу. Пропав твій розум а з ним і слава твоя, як розумного князя. Перетліли в огні, що бухав з Галича, твої заслуги як завойовника Берладі і дунайських гирл. І коли передтим говорили з пошаною про тебе: "Се Ярослав Осмомисл, розумний і справедливий князь, добрий войовник і ще ліпший господар, знаменитий політик, загально поважаний мимо своєї молодости", то тепер скажуть: "Се невірний муж своєї подруги, що задля любки втратив розум і здобував власну столицю мечем і огнем, а як вона горіла, тоді той любчик Настасі Чагрівної товкся по лісах попід Чагрів і боровся там з товпами власного народу, йдучи проти* нього на чолі поганців і чужинців"...
Довга низка таких думок лазила йому по мозку і шпала його як пажерливі гусіниці, шпала, аж поки не обхопила його байдужість. Але та байдужість була инакша, чим передтим, заки пізнав Настасю. Правда, вона обнімала все кругом в часі й просторі — і цілу його державу з її внутрішними справами і сусідні держави з їх відношеннєм до нього і людий і все, що було, є і буде; одначе в тій студеній байдужосте, що засипала немов піском і попелом його душу, були смуги-думки, які не були йому байдужі: се була думка про перелякану Настасю і його будучі відносини до неї, найблизша зустріч з матірю і полагодженнє справ, що вязалися з останними подіями.
Згодом виринули на поверхні байдужости його душі ще й инші ясні й болючі смуги думок. Але загальної пустинної картини його душі не змінило вже ніщо: навіть те найстрашнійше, що ждало ще на нього. Бо занадто далеко відбігла дійсність від того, чого надіявся в життю.
Між ним і Настасею був якийсь дивний, великий невід, що протягнувся через Дністер, невід повний трупів... А рівночасно той смертельний невід міцно звязував його з Чагровом.
Князь жахнувся.
І ще тілько справ, тілько справ, звязаних з тою одною!
Зібрався і казав прикликати до себе начальника замкової сторожі:
— "Випустити на свободу увязнених бояр!"
Станув у вікні й дивився на подвірє.
За якийсь час почали ним іти бояри. Очі мали спущені до землі, зі сорому, що були вязнями. Йшли тихо і помалу. Старого Судисла-вича провадили попід руки. Видно Варяги дали йому духа по дорозі в тюрму.
Князь здивувався, що й старого Судиславича приказав був замкнути.
Розумів ясно, що тепер вже й вони стали його ворогами.
І дійсно. В замку стало пусто. Бувші вязні ке показувалися. Вправді їх сини й свояки робили дальше службу, але зараз по відбуттю її щезали.
Не було иншої ради, як іменувати нових достойників. На щастє родина Чагрових була численна і посвоячена з багатьома родами бояр. Було в чім вибирати. І Ярослав почав обсаджувати Чагровими та їх свояками всі важнійші уряди.
Се викликало рух між дотеперішними достойниками. Вони знов почали зявлятися на замку. Але взаємини їх з князем не укладалися вже. А коли помер старий Судиславич, взаємини ті остаточно розбилися і в Галичі та на дворі настали великі зміни.
Віяв у замку студений вітер...
Колиж в маю Настася повила сина, будова нових внутрішних відносин була властиво покінчена: від тоді князь перебував більше в Ча-грові чим в Галичі, а в Галичі почали правити Чагрови, під проводом Бориса, бо старий Чагрів був вже знемощілий. Якась душна атмосфера висіла над Галичем, щось тліло в ній, як таємний огонь.
А в лісах між Галичем і Чагровом живійше застукали многі топори. То князь скоро будував окремий терем для Настасі, матері нового отчича галицької землі. Будував і прикрашував його величнійше, чим власні кімйати в замку над Галичем. Окружив терем Настасі вінком огородів і ланцухом сріблистих саджавок, немов утревалюючи в укритій лісній глуші чудовий спомин своєї любови з Настасею. Сам наглядав і плянів будови і робітників, сам приказував, де що уставляти. Ночувати їздив звичайно до Чагрова, тільки посольства приймав на замку в Галичі.
Такої робочої днини прибув до нього післанець старої княгині й попросив до неї. Князь поїхав.
Матір приняла його словами:
— "Тре^а, мій сину, перевести Ольгу з монастиря до замку, бо вона невдовзі може привести на світ"...
— "Четверту дочку?" запитав князь глумливо.
— "Може й першого сина"... відповіла княгиня; вона знала, що син Ольги прийшов на світ ще перед сином Настасі, але нарочно не повідомляла про те Ярослава, щоб не псувати йому радости зі сподіваного потомства від Настасі. Всі инші взагалі боялися приступати з тим до князя, що зробився дуже дразливий. Що йно геть-геть опісля довідався він, котрий з його синів був старший.
— "Першого й останнього", подумав князь, але не сказав сього. Згодився на перевезеннє жінки до свого терему, та сам не показався. Княгиня Ольга сим разом привела на світ сина.
— "Хоч син княгині первородний, але вона таки спізнилася з ним", говорили в Галичі.