А тепер відогралася над тихим Дунаєм остання дія трагедії Івана Ростиславича, князя Берладі. Він втративши одинокого союзника свого, Ізяслава Давидовича, зібрав в останнє всі свої сили, бо чув, що зближається його година. Крім старої, заправленої в боях дружини, що прийшла з ним з галицького Звенигорода і брала участь у його ски-танню по дворах броднйків і розбишак і ще "прийшли к нему Половці многі". Та вольна вольниця, ославлена розбоями на морі й суходолі, не перепускала нікого і рабувала навіть галицьких рибалок та плотни-ків, що плили ріками Прутом і Серетом. Але се тільки приспішило ко-нець князя Берладі. Бо Ярослав Осмомисл, ідучи слідами батька, дуже дбав про своїх промисловців і простий народ, що шукав зарібку на дунайськім Низу. Він зібрав значні сили галицькі і пригадав київському князеви його зобовязаннє.
Великий князь Ростислав додержав слова і вислав з Київа на до-лішно-дунайські городи кн. Івана військо під проводом воєводи Гіор-гія Несторовича і варяжського полководця Якуна. Вони по довгім змаганню здобули приступом укріплений город Олеше. Тоді князь Берладі подав ся під недоступний Дцинь і затворився в нім. Але з півночі надтягали великі сили Ярослава, що йшли і плили долинами Прута, Серета й Берладі, здобуваючи по дорозі всі городи й замки берлад-ського князя. Галицькі полки здобувши приступом Берладь і Текучу, окружили Дцинь. Голод присилував Володаревого внука вийти з останками сил своїх на багнисті поля у Дциня, де галицькі й київські полки розбили його на прах. Князь Берладі ледви з кількома дружинниками спасся бігством через Дунай і втік у землі Византії, відки не вернув уже ніколи. Бо в городі Тессальоніках отруїли його византійські дворяни, що мали охоту стати колись намісниками в опущених городах берлад-ської волости. Не помогло йому й посвояченнє з цісарем Византії. Лиш десятьлітний синок Івана Ростислав знайшов пристановище на дворі византійськім.
Тимчасом молодий галицький князь Ярослав, якому в день здобуття Текучі минув 30-тий рік життя, занявши берладську волость, дійшов з військами до усть Серета і Прута і там між гирлами тих рік застав на лівім березі великого Дунаю малий але чудовий город Галич, прозваний "Малим", що був пристаню для торговлі Великого Галича. Оснували його вже давнійше галицькі купці. Він амфітеатрально піднимався на зелених наддунайських сугорбах а ночами світив тисячами світил у тихі дунайські води. Тут пригадав собі князь свого молодого товариша Мирослава, за яким досі надармо шукав і розпитував посольствами й купцями і подумав: "Тут добре чув би ся як намісник мій — він, що так любить широку ленту Дністра у Великім Галичі, але не любить людий, що живуть в нім". Ярослав зараз приказав розпочати перебудову того города. Невдовзі почали до нього зголошуватися з чолобитнями чужосторонні купці, просячи о затвердженнє їх грамот, виставлених князем Іваном.
Розширивши галицьку державу аж до гирл дунайських і Чорного Моря, позакладав князь Осмомисл на малих островах всіх усть дунайських двайцять і вісім сторожевих замків, в яких його урядники поби-рали мито і данину від усіх суден, що плили в Чорне море з далекого краю Германів і з Австрії й з Угорщини.
Весело вертали до Великого Галича галицькі полки, співаючи пісні про тихий Дунай, в якого водах поїли своїх коний. Старі, відновлені пісні українського народа, що сягав уже раз до гирл дунайських.
До глибини душі переймали ті старі, таємничі пісні про Дунай. Вони як золото бреніли кругом війська.
..."З гори і з долу вітрець повівав,
Дунай висихав, зіллєм заростав,
Зіллєм-трепеттєм, цвітом всіляким...
А дивне звіря зіллє спасало,
На тім звіряти пятьдесять рогів,
Пятьдесять рогів, оден тарелець"...
дів і з гирл дунайських припливе до Галича, можна буде розпочати ті великі і трудні реформи, які задумав, повернувши з свого першого походу. Хто здобув морські побережа і замкнув гирла дунайські, той може відважитися і на найтяжші діла — думав молодий князь в хвилях нового підєму духа. І не мав закуп пропадати в наймах, а смерд ставати закупом, лиш щастє і гаразд ніс у думках народови свому молодий князь Осмомисл.
Мав щиру волю оправдати надії, які поклали на нього, заслужити благословенство, яким обсипав його народ, немов прочуваючи в нім велику силу ума і ясність думки.
Великий Галич розпочинав золоті часи своєї величі під скиптром Осмомисла — якраз тоді, коли померкла зоря старого Київа, що мав уже невдовзі западати в руїну.
Там доживав свого віку останній з дійсно великих князів Ростислав. Він помер в кілька літ по завзятім супернику своїм Ізяславі, в тім самім місяці, що він, як зашуміли весняні води та загомоніли жайворонки і довжезні ключі клекотячих бузьків.
Дуже сумні були похорони сього доброго князя, сумні, як ні одного перед ним: Кияни немов прочували, що прийде невдовзі хтось, для кого Київ не буде вже ні золотою мрією, ні святим городом, прийде як безбожний поганин, хоч з православним хрестом і.зробить те, чого не зробили ні дикі Печеніги, ні ще дикіші Половці.
Дивні вісти бушували між народом в день похорону князя Ростислава, Мономахового внука. І появився якийсь волхв старої віри з таким пророцтвом: "Те, що ви бачили доси кругом города сего, було страшне, але величне і як любов гарне. Бо то боролися за Київ ваші князі, що уважали його за найкрасшу ціль і нагороду в життю. Для них почестю було не тільки сидіти в нім, але й умирати під його мурами. Ви бачили, як вїхали до здобутого Київа князі галицький і волинський з військами своїми. То були наші князі! Але невдовзі прийде з понурої півночі чужий вам духом князь і лишить тут осквернені святині і знищені тереми княжі та від пожежі почорніле місто, що кидало блеск свій на всі землі кругом. Прийде, прийде, прийде. І жаль вам тоді буде за тими давними князями, на яких ви так тяжко нарікали. Бо той новий князь, хоч з вашої буде кости, та не вашого духа, хоч боголю-биве імя мати-ме на устах, але буде в сім старім Божім городі шаліти гірш безбожного, дикого Половчина".
ЯК ПОЧИНАЛАСЯ ЛЮБОВ ЯРОСЛАВА
Глава друга, яка вияснює думки Осмомисла в трийцяті роковини уродин його, і представляє сон, який він мав на землі Берладській, у городі Текуча; оповідає, хто перший відвідав князя Ярослава по торжественнім вїзді до Галича, і як князь утікав перед тим гостем, як говорив по дорозі з грабівником мисливим і як від тоді прщя не бралася його, як він надармо думав над тим, де поділася його охота і сила до роботи, і як ту загадку відгадала йому несвідомо молода дівчинка, яку він полюбив, і як любов привернула йому давний розгін і силу тай охоту до праці.