Спокійно падав сніг великими платками і засипав улиці, доми й церкви вічного города, що мерехтіли в його білих мірі я дах ніжних хрусталів, невиразним золотим сяйвом. Галицько-волинські полки густими лавами входили в улиці святого Київа. Не чути було крово-жадних окликів побідників. Вони входили тихо, мов до церкви. Тільки тут і там якийсь старий дружинник, що бував вже в Київі, показав якому молодцеви, що там церков Десятинна, а там Хрещатик, а там Печерська Лавра; той тихо зітхнув і перехрестився тай почав відмовляти молитву. І не пропала ні одна ікона з церкви, ні одна цеглина з його домів.
А молодий Ярослав, князь галицький їхав поруч свого недавного ворога а тепер союзника, волинського князя Мстислава і ні слова не говорив до нього тай не чув, чи хто до,нього говорить. Він весь так потонув у своїх вражіннях і думках, що не чув навіть глухого звенкоту потворних таранів і самострілів, які ззаду везено за поодинокими полками.
Все, що бачив, видавалося йому якимсь дивним і несподіваним, особливо несподіваним і — немов сном.
Він вїздив до матері городів українських як її здобувець, завойовник. На перший погляд — здійснилася його мрія, яку мав одну хвилину на боєвищі під Теребовлею, але з якою на віки розпращався. Так, здійснилася і то далеко скорше, ніж міг колинебудь припускати. До білого волоса ждуть всі князі українського народа тої хвилі, коли як побудникам доведеться їм вїздити в сей святий город, осередок і колиску державної власти в широких землях Володимира. А йому судила доля діждатися того вже в 25-тім році життя — молодим молодиком. Ніяка літопись не записала ще такої дивної події. Але він не чув радости, ні вдоволення з того. Не тому, що здобув його без боротьби і не тому, що розумів, що иншому припаде тепер золотий престол на горі Володимира Святого.
Молодому Ярославу пригадалося щось инше, ще більш особисте і ще більш болюче: як він здобув сей вічний город і не зазнає в нім кня-ження, так само сталося з його любовю,— він мав уже подругу, але не зазнав любови. Глянув у напрямі високих теремів, де родилися й виростали його далекі предки і де зазнав солодкої любови його далекий прапрадід Володимир Великий, що силою взяв собі за подругу полоцьку княжну Рогніду. І якийсь острий, жорстокий біль прошиб його молоду грудь. З неї вирвався потворно сильний, німий крик за любовю, нехай і за такою, якої зазнав його далекий прадід, Володимир Великий.
Переїздили саме попри отворену соборну церков св. Софії. Вона була порожна, але ясно освітлена, Ярослав задержав коня і зсідаючи промовив до молодого Мстислава:
— "Вступім до церкви!"
Мстислав мовчки зсів з коня і подав отрокови свому поводи. Ярослав махнув рукою до окружаючих їх бояр і полководців, щоб не зсідали з коний, бо зараз поїдуть дальше. Похід станув і оба молоді князі вступили до старого собора св. Софії. Голосно відбивався відгомін їх молодечих кроків у порожній святині. Молодий галицький князь дійшов аж до місця, де стояла домовина Ярослава Мудрого з сірого мармору і за нею домовина батька його Володимира Великого, перенесена тут з Десятинної церкви, яку відновлювано. Він кляк між ними й опершися руками на марморовім віку гробниці Володимира, молився до Бога щиро, як ніколи, молився всею силою молодої душі своєї і з вірою як мармор твердою.
О що молився молодий князь галицький у здобутім святім городі України? Молився о сповненнє одного тільки бажання — о любов, правдиву любов, якої зазнав його прабатько, на котрого домовині опер свої руки й голову з горіючими молодістю очима. А зате він зрікався вічного города й престола Володимира, зрікався на все, в імени своїм і потовдків своїх. І не думав притім про свою суздальську подругу, тільки про иншу женщину, якої невиразний образ носив у душі. Молився так горячо, що здавалося йому, немов би від тепла його думок і бажання темна домовина, на якій опирався, зробилася горяча і як хрусталь прозрачна й ожили у ній спорохнявілі кости Володимира Великого й уста його промовили: "Сповниться бажаннє твоє і зазнаєш усего, чого я зазнав в любови".
Оживлений встав молодий князь галицький від домовини прабатька. Йому було тепер байдуже, хто засяде на золотокованім престолі у святім городі,— він мав свою золоту мрію і віру, що вона здійсниться.
У Київі засів на престолі старий Ростислав, князь смоленський, що прибув там що йно на Великдень. Бо довго тревали переговори о ціну за поміч при здобуттю вічного города. Мстислав одержав Торчеськ, Треполь і Білгород, а зате відступив Ярославу часть Червенських Городів, що сусідували з галицькою волостю. Крім того зобовязався Ростислав, вислати сильні полки на долішний Дунай, щоб помогти Ярославу покорити князя Берладського. Але на разі не прийшло до того, бо Ростислав мав инші клопоти.
Молодий Ярослав, попращавшися з Київом, вернув у волость свою і з запалом взявся до загосподаровання її, а на події кругом Київа дивився вже не як учасник, тільки як сторонний зрітель. Спокійно приняв вістку, якої впрочім сподівався, що князь Ізяслав Давидович таки не покинув своєї мрії, щоб умерти дивлячись на вічний город. Три роки збирав сили й союзників і вдарив на Київ з таким завзяттєм, що, як описує літопись "страшно було дивитись, наче на страшний суд". Ростислав боячися знищення святого города, вийшов з нього з дружиною своєю і замкнувся в Білгороді. Ізяслав заняв Київ і в останнє засівши в нім на престолі, обложив Ростислава в Білгороді. Бачучи завзяттє, з яким напирав Ізяслав, пробував наклонити його до мира Святослав, князь чернигівський, син Олега "Гореславича". Але Ізя-слав відповів йому: "Братия моя вернеться в волости свої а мені на старі літа куди вертати? В Половеччину не піду, в Вирі на Посемю, що лишилася мені, в недостатку вмирати не хочу,— ліпше мені тут умерти, близько Київа, коли не як князь, то бодай як здобувець його".
І діждався сповнення свого бажання. По трох тижнях облоги надійшла вістка, що Мстислав іде з Волині з великими силами на відсіч стриєви свому Ростиславу. Тоді Ізяслав, зробивши останний наступ на Білгород, перервав облогу і почав подаватися назад. Але було вже за пізно: за ним кинулися кінні відділи Чорних Клобуків і допавши, вбили його під стінами Київа вчасною весною 1161 р. Великий Князь Ростислав вернувся в Київ.