Але відприски того жару долетіли й до нього. Бо тесть його Юрій, тепер Великий Князь Київський, постановив дати йому й ту частину Погорини, якої свого часу не заняв батько його Володимирко, а яка тепер знайшлася в руках Мстислава, що княжив у Луцьку. Разом з наймолодшим братом покійного Ізяслава, Володимиром, що княжив у Володимирі Волинськім і боявся, щоб енергічний братанич, усадовившися на добре в Луцьку, не видер у нього й решти Волині, пішов Великий Князь Юрій війною проти луцького князя Мстислава, накло-нивши й зятя свого до участи в тій війні. Ярослав Осмомисл взяв у ній участь, але не особисто: від часу битви під Теребовлею не міг ще дивитися на кров. Вислав з військом воєводу свого Надітича. І мав навіть вдоволеннє з того, що похід не осягнув ціли, бо молодий князь Мстислав оборонив нападені з усіх сторін посілости свої. Се пригадало молодому Ярославу його недавне скрутне положеннє і вихід з нього. За той час навчився цінити успіх мирної праці і в душі радий з того, що його ровесник, з яким нераз приязно стрічав ся на ловах в лісах Погорини, обстояв малу волость свою. По тій короткій війні погодилися оба дуже скоро.
Ярослав не зірвав з Мстиславом навіть тоді, коли він відобрав від старого стрия свого Володимир Волинський і так побільшив свою волость до ляцької границі. "Будемо в двох красше держати голодних Ляхів на припоні", сказав тоді молодий Ярослав.
Далеко радше вислав Ярослав свої війська на инший зазив тестя, котрий в тім часі розсварився з Половцями, своїми старими союзниками, що тепер звязалися з чернигівським князем Ізяславом, який не міг забути втрати Київа і лагодився до війни з Юрієм. Тоді Юрій зібрав у Київі князів з роду Мстислава Мономаховича (Ростиславового батька) з полками їх і разом з галицькими, київськими та суздальськими військами станув під Каневом і предложив Ізяславу мир. Половці ще передтим оглянувши велику силу Юрія, тихцем забралися далеко в степи а Ізяслав погодився з Юрієм і віддав свою дочку за його сина Гліба.
Ніби помирилися...
Але жар жадоби, що тлів і горів кругом вічного Київа, ще раз досягнув своїм відприском далекий Галич і приневолив Ярослава, піти особисто в похід. Ізяслав, князь чернигівський таки не міг забути того, що не сидів уже на престолі Володимира Великого, з якого мусів вступитися перед Юрієм. Переконавшися, що Юрія одним замахом годі повалити, бо він розпоряджає силами Київа, Галича й Суздаля, тай слушно прозивають його "Довгоруким", постановив позбавити його передовсім помочі з Галича а позискати її для себе і в тій ціли галицьку волость віддати князеви Берладі, Івану Ростиславичу.
Іван, князь Берладський, що колись скитався по ріжних князівських дворах, закет осів у Берладі, брав участь у війні проти Ярослава, яка закінчилася битвою під Теребовлею, але тільки в той спосіб, що напав на галицьке Покуттє, відки його відперли. Жива боротьба о Київ знов потягнула його в свій вир. Він якийсь час перебував у смоленського князя Ростислава й опісля вибрався до Юрія, щоби наклонити його, вплинути на свого зятя, щоб віддав йому Звенигород.
Ярослав, довідавшися про те, вислав послів до свого тестя, щоб видав йому Івана. Він не бачив його ніколи і не мав заміру, позбавити життя того первого брата свого, якого скривдив батько його, Володимирко. Одначе велика прихильність Галичан до кн. Івана сильно безпо-коїла Ярослава і тому він хотів зробити його нешкідливим: задержати в якімсь городі під сторожею.
Тесть Ярослава, Юрій, згодився видати Івана зятеви свому. Але духовенство умолило його, не робити сього, і Юрій тільки під сторожею відіслав Івана в Суздаль. Довідався про се чернигівський князь Ізяслав Давидович і по дорозі визволив Івана, напавши з дружиною на суздальську сторожу, що везла Івана Ростиславича. Таким чином опинився Іван в Чернигові, як гість Ізяслава Давидовича, котрий маючи у себе суперника Юрієвого зятя, увійшов ще в союз з волинським князем Мстиславом, сином покійного Вел. Князя Ізяслава і зі смоленським князем Ростиславом — проти Юрія. До того союза був би ще приступив і Новгород Великий, де якраз тоді партія Мстиславичів побідила партію Юрія. І хто знає, як би була сим разом закінчилася боротьба, колиб Юрій несподівано не помер.
Кияни зараз побили й пограбили неприємних для них Суздальців; знищили й двір Юрієвого сина Василька. Розрухи прибрали такі розміри, що богатше київське міщанство зі страху перед дальшими розрухами удалося до князя, який був найблизше. Князем тим був Ізяслав Давидович з Чернигова, що зближався з своїм військом. Вже на четвертий день по смерти Юрія був він у Київі, де засів на престолі. Хотів і Чернигів задержати для себе, але під напором инши* князів мусів його віддати Святославу, синови Олега Гореславича, який свою попередну волость відступив зате Святославу, синови Всеволода, щоб кождий князь мав відповідну для себе волость.
Одному тільки не сприяла доля на українській землі. Був ним Іван князь Берладський, що бездільно ждав у Київі. Ярослав Осмомисл знав уже, яким чином дістався він до Київа і для яких цілий держить його у себе Великий Князь Ізяслав. Для того в порозумінню з Ростиславом князем смоленським, з Мстиславом і Володимирком, князями волинськими, з обома Ольговичами й иншими князями тай навіть з угорським королем і краківським князем, зажадав від Ізяслава видачі Івана. Одначе Ізяслав не тільки, що не сповнив того збірного жадання, але постановив ще здобути для Івана Галичину. Заносилося на нову заверюху, в котрій ходило не тільки о Галич, але й о Київ, бо князь Ростислав і сини покійного Ізяслава Мстиславича хотіли при тій нагоді відобрати Київ.
Нову війну розпочав Іван князь Берладський. Він з ордами Половців, Берендіїв і Торків кинувся на волости Ярослава і дійшов аж на галицьке Покуттє. Але побитий військами Ярослава подався до Київа, де Ізяслав ладився до великого походу на Галич. Та Ярослав Осмомисл скорше упорався з приготуваннями і в союзі з Мстиславом, князем волинським та його стриєм Ростиславом двигнувся на Київ. Мстислав несподіваним нападом захопив Білгород, "ключ до Київа", в котрім обляг його Ізяслав. Та заки ще на відсіч Мстиславу наспів Яросдав, Чорні Клобуки в часі облоги Білгорода зрадили Ізяслава і увійшли в по-розуміннє з Мстиславом. Ізяслав утік аж за Дніпер, а Мстислав, князь волинський і Ярослав, князь галицький вїхали до Київа перед самим Різдвом 1158 р.