Все складалося як найліпше, але тільки на перший погляд. Бо Ростислав був недоброю заміною Ізяслава на ті тяжкі й неспокійні часи — якраз тому, що був за добрий і за мало безоглядний. А кругом Київа розпочався такий крівавий танець князів, що для удержання київського престола треба було князя з зелізною рукою або з лисячою хитрістю. А ні сеї ні тої прикмети не посідав брат Ізяслава.
Танець той розпочався ще перед приїздом Ростислава в Київ, а розпочав його чернигівський князь Ізяслав син Давида, братанич Олега "Греславича", чоловік дуже меткий і дуже витревалий. На вістку про смерть іменника свого, він зараз поспішив до Київа з дружиною, яка була під руками, сподіваючися захопити несподівано матір городів українських в свої руки. Але на дніпровім перевозі задержала його невеличку дружину київська сторожа, а начальник її в імені старенького Вячеслава запитав чернигівського князя, чого він їде до Київа.
Чернигівський князь відповів, що не був на похороні свого іменника і хоче тепер поплакати на його гробі. Старенький Вячеслав, повідомлений про відповідь чернигівського князя, не повірив в побожний замір сусіда і приказав не пускати його до Київа, а для оборони столиці закликав тим часом Ростиславового братанича, молодого князя Святослава, сина покійного Всеволода і віддав йому провід над військом.
Невдовзі приїхав Ростислав і подякувавши братаничеви за прислугу, подарував йому туровопинську волость за збереженнє Київа.
Але чернигівський князь Ізяслав Давидович, не вспівши захопити Київа для себе, кличе разом з Ольговичем Святославом суздальського князя Юрія, щоб тепер пробував сягнути по свою давню мрію. В тій суматосі між сином і внуками та правнуками Мономаха сподівався чернигівський князь собі бодай кусень урвати. Суздальський князь дійсно двигнувся в похід на Київ, а рівночасно його союзники Половці кинулися на Переяславську Волость, де княжив Мстислав, найстарший син покійного Великого Князя Ізяслава.
Тяжка туча збиралася над новим князем Київа і союзниками його. Насамперед треба було боронити Переяславщину перед Половцями, бо вони найскорше напиради. Великий князь Ростислав вислав на поміч братаничеви свому Мстиславу свого сина Романа з військом і збирався й сам вдарити на Половців. Але Половці перенюхали, що сила противників першим і найтяжчим ударом малаб упасти на них тай втекли в свої степи, не ждучи на Ростислава. Тоді Ростислав скоро рушив на Чернигів, щоб Ізяслава Давидовича присилувати до битви ще заки надійде суздальський князь Юрій. Вже був за Вишгородом, як гонці з Київа принесли йому вістку, що помер старенький Вячеслав. Ся вістка рішила про війну. Бо Ростислав мусів вернути до Київа, щоб утвердитися там на княженню, поховати стрия, роздати його майно на церкви й убогих та порозумітися з Киянами як їх одинокий вже князь. Тимчасом Ізяслав чернигівський порозумівся з Половцями і велика половецька орда йшла йому в поміч, а з півночі наближалися війська суздальського князя Юрія.
Ростислав, полагодивши свої справи в Київі, рушив знов на Чернигів. З ним ішли й два братаничі його — Мстислав, син Ізяслава і Святослав, син Всеволода, але з малими дружинами. Перший визначався спритом, рівним Ізяславовому, другий був лише типом доброго лицаря й чесного мужчини, що починає займатися політикою. Прийшовши під Чернигів, зажадали вони від Давидовича, щоб під присягою вирікся Київа. Одначе він, знаючи, що леда день може надійти йому велика половецька поміч а за нею й суздальська, відмовив. І дійсно, на другий день прибула велика половецька орда. Положеннє київського князя нагло змінилося так, що тепер він сам предложив чернігівському князеви мир з тим, що відступить йому і Київ і — Переяслав, обіцяючи Мстиславу иншу волость. "Бо", як казав, "побють нас і заберуть нам волости, а так хоч инші застережемо собі".
На вістку про те переяславський князь Мстислав опустив свого стрия, що розпоряджався його уділом, а чернигівський князь Ізяслав взагалі не хотів вдаватися з ним у переговори. Коли Чернигівці і Половці напали на Ростиславове військо, воно під напором їх переважаючих сил пішло в розтіч, причім сам Ростислав мало не наложив головою. Втікаючи задержався аж у своїм Смоленську. Втік і переяславський князь Мстислав разом з родиною аж до Луцька.
Таким чином Київ опинився без ніякого князя і через те знайшовся в небезпечнім положенню, бо міг упасти жертвою безкарної грабежі Половців. Кияни стали розглядатися за князем, а не багато мали на те часу. На вістку, що чернигівський князь викупив з неволі від Половців багато Киян і повипускав на волю, щоб тим способом прихилити до себе Київ, вислали до нього єпископа Дамяна з запрошеннєм на київський стіл. Ізяслав приняв предложеннє і засів на київськім престолі, а Переяслав віддав Глібови, синови суздальського князя Юрія, в надії, що може тим способом задобрить Юрія, котрого сам недавно закликав на київський престол.
Тимчасом Юрій з військом ішов на Київ. Але довідавшися по дорозі, що сталося з Ростиславом і що на київськім престолі засів уже чернигівський князь Ізяслав, скрутив на Смоленськ. Ростислав виступив проти нього з військом, але Юрій — предложив йому мир і союз проти Ізяслава. На тім і стануло. Колиж до них пристали ще й инші князі, Ізяслав Давидович утратив всяку надію, удержатися на київськім престолі, але опустити його ще не міг, бо Київ дуже привязував до себе. Аж як Юрій і союзники його підступили з військами під мури Київа, Ізяслав вислав до них послів і з тяжким серцем зрікся чудової столиці України. А Юрій увійшов у Київ як його князь на саму вербну неділю 1155 року.
Всі ті події відбулися прудко — між 15 падолиста 1154 і 20-им днем марта 1155 р. Скоро мов нетлі обпалювали собі крила князі кругом вічного города українського народа. А вість за вістю про ті зміни приходила до Галича, де молодий князь Ярослав працював пильно над загосподаровуваннєм своєї землі. І для нього був Київ мрією, але тільки дуже далекою і такою, якій ніколи не судилось здійснитися. Він чув се виразно від хвилі, як бачив страшні наслідки діла Чорних Клобуків на Вишневій Горі під Теребовлею і не хотів пхати рук у таємничий жар жадоби, що горів кругом старого Київа.