Так дійшов Ярослав Осмомисл до переломової хвилі в своїм життю. Але щоби її зрозуміти, мусимо вернутися назад, до одної події, яка відбулася, коли йому минала молодість і він входив у мужеський вік.
В суматосі воєн і походів минув Ярославу трийцятий рік життя майже незамітно. Тільки якась легка, мов легіт вітру, прикрість заколивала його думками і звернула їх до постаті батька Володимира Великого, до Святослава завойовника, що погиб в 30-тім році життя, але мав за собою завойованнє берегів Каспійського Моря і недоступних хребтів Кавказу й держави Болгарів по цвитучу рожами долину Маріци і грецьких земель аж попід мури страшної Византії.
— "А що зробив я за той час?" подумав князь Ярослав. "Був гостем в Київі, здобув Берладь і Текучу..."
Сумно усміхнувся і пробував на силу потішити себе, кажучи в душі: Святославу лишив батько його Ігор золотоверхий Київ і майже всі теперішні волости княжі. А мені лишив мій покійний батько невеличкий клинець землі, втиснений між Угорщину і Польщу тай загрожений війною з Київом і його союзниками.
Здрігнувся на саму згадку того, що бачив по битві під Теребовлею і старався пригадати собі щось приємного, доброго, що заохочува-лоб його до дальшої праці. І пригадав собі море, яке перед ним отвором стояло; — ще тільки одна, дві битви і він матиме море, власне море, найкрасшу і найліпшу границю держави, ще ліпшу від Бескида зеленого, в три ряди садженого, ліпшу, бо приносить богатство, яке навчив його цінити покійний батько. Се привело йому на думку ще одну справу, про яку згадував покійний батько — справу женщини. Він говорив про неї як про найбільшу небезпеку, яка може зустріти мужчину і казав, що по трийцятім році життя та небезпека щезає. Ярославу полекшало на душі. Він відчував те, що моряк, який зміркував, що пливе в добрім напрямі і не бачить вже перед"собою ніякого виру, ні бурі.
Але се вдоволеннє тревало тільки коротку хвилину.
— "Останний з моїх смердів може взяти собі женщину, яка йому до вподоби", подумав князь, "але я маю вже жінку — ту, яку мені вибрав батько: не задля мене, але задля кусника землі, який відобрав Київу. І так минула з нею молодість моя... І на дармо молився в Київі тай що днини повтаряв від тоді ту молитву..." гірко подумав князь.
Неспокійно спав теї ночі.
І дивний сон приснився князеви на Галичі в ту ніч, у якій пращався зі своєю молодістю і вступав у мужеський вік: Перед ним простерлася як оком сягнути вся велика земля українського народу від Червенеьких Городів аж по Гори Кавказу і степ, загарбаний Половцями і Чорне Море. А на дикім і безлюднім степу половецькім побачив чоловіка, що йшов з западу на схід, ішов межею бурі й тучі. Мав золоті підкови
і меч обоюдний при боці. По одній стороні його було ясно і тихо,
і чути було, як пільний коник стрекоче на сонці,— а по другій шаліла
чорна туча і перун бив яркими громами в степ. Ярослав вдивлявся в того мандрівника, але не міг його пізнати. А він йшов і йшов аж ген до старого Тмутороканя і спочив там троха і йшов уже назад Чорним Морем, по воді, і все більшав і все йшов границею бурі. Дійшов до гирл дунайських і відпочав, дійшов до місця, де Прут і Серет вливаються в Дунай і відпочав, дійшов до Дциня і відпочав, дійшов до Текучі і станув. Тут Ярослав пізнав його: то був його прадід і родоначальник Ростислав, дідо Володимирка, батько Володаря. Чорна византійська отруя спливала йому з уст, викривлених болем, в правій руці держав чашу, з якої бухав пахучий огонь, а в лівій мав якесь зіллє.
— "Чого ти шукаєш?" запитав його в сні Ярослав.
А він відповів:
— "Дивлюся, дитино, на місця, де страждали або будуть страждати всі мої діти".
— "А до Галича підеш?"
— "Піду, дитино, піду".
— "Не йди там", просив його в сні Ярослав. А він відповів:
— "Мушу". І пішов. Відпочивав в Берладі й на галицькім Покуттю. Потому блукав по найвисших недеях Горгаців і спочивав у провалах ужоцькім і тухлянськім і в Борсуковім Долі і на Родній Бані. А до Галича не вступав, хоч блукав кругом нього й заходив до всіх більших городів галицької землі. Був у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі; був на Горі Вишневій і в городах Погорини. І знов ішов на Галич, але й сим разом минув його. Вступив у Київі до Софійського Собора і пішов у Чорногору і на верху Говерлі глибоко віддихав. Опісля напився води в Шибенім Озері і притьмом, навпростець пішов до Галича, немов покріплений студеною водою чорногорського озера. Там сів на замковій терасі, де любив сідати князь Володимирко, і довго дивився за Дністер. Біля нього стояла якась струнка женщина з закритим лицем, з дитятем на руці й раз-ураз пробувала взяти від княжого прародича чашу з таємничим огнем, але він не давав. А як Ростислав встав і хотів іти, вона вирвала з рук його чашу з огнем і скоро дала дитині. Дитині чаша випала з руки. І висипався огонь із чаші перед вікна княжого терему, що виходили на Дністер. І знялася пожежа, що обхопила город і всі церкви його і княжі тереми і з вихром понеслася по всій землі галицькій, закриваючи й постать Ростислава, який дуже шибався в пожежі і голосно кричав... А кругом починало робитися холодне, темне пожарище...
Ярослав збудився весь у потах. Від воріт доносився звичайний крик сторожі і в вікна замку бив крізь темну мраку легкий відблиск далекої пожежі. То галицькі війська здобули певно якийсь замочок його первого брата. Втомлений заснув знов. А пробудившися, не памятав виразно сну. Знав тільки, що йому снився прадід Ростислав, весь в поломіні. Ярослав приказав відправити молебень за його душу і згодом забув той страшнийсон. Живі події найблизших днів затерли й спомин його.
Князь мав вдоволеннє з заняття нових земель. Йому здавалося, що росте не тільки галицька волость його, але й він сам особисто. Чувся дужшим і міцнійшим тай мимохіть поважнійте ходив. Особлившим вдоволеннєм наповняло його душу оснуваннє нового города і замкненнє дунайських гирл цловими таможнями. "Тут не побирав ще данини ні один з князів мого народа", думав у душі. "З іменем моїм літопись на віки звяже імя нового города над Дунаєм і замкненнє гирл його".
— "Як же придавсяб мені дорослий син, що міг би блюсти сі важні городи подунайські!" сказав півголосом до себе і задумався. Приказав опісля покликати до себе воєводу Надітича і сказав до нього: