Ніколи ще Корделія з таким задоволенням милувалася виразною фізіономією Куделки. У той момент його обличчя уособлювало собою картину збентеження і відродження надії. Він обережно взяв призначення і прочитав його.
— О, сер! Я знаю, що це не жарт, але тут, певно, якась помилка! Особистий секретар обраного регента? Я в цьому не розуміюсь. Це непосильна робота, я не впораюся!
— Знаєте, майже те саме сказав і сам обраний регент, коли йому запропонували цю роботу, — сказала Корделія. — Отже, будете вчитися разом.
— Чому він вибрав мене? Ви порекомендували, сер? Якщо вже на те пішло... — Він перевернув лист наказу, перечитуючи його заново, — ...хто, власне, стане регентом?
Він підняв очі на Форкосигана і нарешті зрозумів.
— Боже мій, — прошептав він. Всупереч чеканням Корделії, він не розплився у вітальній посмішці; навпроти, посерйознішав. — Це... пекельна робота, сер. Але по-моєму, уряд нарешті зробив правильний крок. Для мене буде великою честю знову служити вам. Дякую.
Форкосиган кивнув, погоджуючись і приймаючи подяку.
Але, взявши наказ про підвищення, Куделка все-таки посміхнувся.
— І за це вам теж вдячність, сер.
— Не дякуй мені заздалегідь. Я з тебе за них кривавий піт вичавлю.
Посмішка Куделки стала ще ширшою.
— Це нам не вперше.
Він незграбно завовтузився з нашивками.
— Дозвольте мені, лейтенант, — попросила Корделія. Він підняв на неї оборонний погляд. — Мені буде приємно, — додала вона.
— Вважатиму за честь, міледі.
Корделія дуже акуратно прикріпила нашивки до його коміра і відступила назад, милуючись своєю роботою.
— Мої вітання, лейтенант.
— Завтра можете отримати новенькі, блискучі, — сказав Форкосиган. — А на сьогодні згодяться і ці. Зараз я тебе звідси забираю. Розмістимо тебе на ніч в резиденції графа, мого батька, тому що робота починається завтра на світанку.
Куделка помацав червоні прямокутнички.
— Це ваші, сер?
— Колись були мої. Сподіваюся, з ними до тебе не прилипне моя постійна невдача... Носи їх на здоров'я.
Куделка кивнув і розуміюче посміхнувся. Він явно вважав жест Форкосигана куди багатозначнішим, аніж той дозволив собі виразити на словах. Але вони обидва прекрасно розуміли один одного і без слів.
— Навряд чи мені знадобляться нові, сер. Люди подумають, що я ще вчора був мічманом.
Пізніше, лежачи в затишній темряві в міському будинку графа, Корделія згадала про те, що викликало її цікавість.
— Що ти сказав імператорові про мене?
Він поворухнувся поруч з нею і дбайливо накрив її плече простирадлом.
— Хм? Ах, це. — Він забарився. — Езар розпитував мене про тебе під час нашої суперечки про Ескобар. Мав на увазі, що ти похитнула мою витримку. Я тоді не знав, чи побачу тебе знову. Він хотів зрозуміти, що я знайшов в тобі. Я сказав йому... — він знову зам'явся, і продовжив майже боязко, — що ти, немов джерело, що дає воду, поширюєш честь всюди навколо себе.
— От дивовижно. Я зовсім не відчуваю себе переповненою честю, або чим-небудь ще — крім, мабуть, розгубленості.
— Природно. Джерело будь-чого не залишає для себе.
Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі" — Епілог
ПІДСУМКИ
Розбитий корабель висів у просторі — темна громада, яка пливе в мороці. Він все ще обертався — повільно, ледь помітно; от його край затьмарив і поглинув яскраву точку зірки. Прожектори збиральної команди висвічували каркас того, що було колись кораблем.
"Мурахи, які роздирають мертвого метелика, — думав Феррел, дивлячись на оглядовий екран. — Стерв'ятники..."
Він різко видихнув, намагаючись впоратись з сум'яттям, і уявив собі корабель таким, яким той був всього лиш кілька тижнів тому. Думкою виправив ушкодження, з'єднав уламки... І перед його внутрішнім поглядом постав крейсер, оживлений візерунком строкатих вогнів, які завжди нагадували Феррелу нічне свято на іншому березі ріки. Слухняний до будь-якого руху думки, що живе під пілотським шоломом, на контактах якого людина і машина з'єднувалися й зливалися воєдино. Стрімкий, блискучий, практичний... Його більше нема.
Феррел подивився праворуч і зніяковіло відкашлявся.
— Отже, медтехнік, — звернувся він до жінки, яка стояла поруч з його кріслом, так само безмовно дивлячись на екран. — От наша стартова точка. Гадаю, для початку треба задати параметри пошуку.
— Так, будь ласка, офіцер-пілот. — Її грубуватий низький голос відповідав її вікові — за припущенням Феррела, біля сорока п'яти. Темне, пронизане сивиною волосся було коротко підстрижене — задля зручності, а не для краси; стегна роздалися. На рукаві темно-червоної форми медичної служби Ескобару поблискувала вражаюча колекція вузеньких срібних шевронів, кожен — за п'ять років служби. Схоже, ветеран. У Феррела не було поки навіть одного, і його стегна — та й все тіло — ще зберігали юнацьку худорлявість.
Але вона всього лиш технік, нагадав він собі, навіть не лікар. А він дипломований пілот, офіцер флоту. Його нейронні імпланти повністю налагоджені, процес навчання взаємодії з кораблем завершений. Він закінчив навчання, отримав диплом і сертифікат пілота — на своє найглибше засмучення, всього на якихось три дні спізнившись до участі в війні, яку вже називали Стодвадцятиденною. Хоча насправді вона протривала всього 118 днів і ще трохи менше години, рахуючи з того моменту, коли авангард барраярського флоту проник в локальний простір Ескобару, і закінчуючи тієї хвилиною, коли останні вцілілі кораблі супротивника, відходячи від контратаки, прошмигнули в нору п-ч-тунелю.
— Ви залишитеся тут, щоб відразу бути напоготові? — запитав він. Вона похитала головою.
— Поки ні. Прилеглий район за останні три тижні вже ґрунтовно обшукали. Я не думаю, що ми виявимо хоч щось на перших чотирьох витках, хоча будь-коли не перешкодить перевірити ще раз. Мені потрібно дещо підготувати на своєму робочому місці, а потім я, мабуть, ненадовго задрімаю. Ми в останні місяці мали дуже багато роботи, — додала вона перепрошуючим тоном. — Людей не вистачає, ви ж знаєте. Але якщо все-таки знайдете що-небудь, будь ласка, покличте мене. Коли є можливість, я волію сама здійснювати захоплення.
— Добре. — Він розвернув своє крісло до пульта. — На яку мінімальну масу ви хочете налаштуватися? Напевно, кілограм сорок?