— А, то ти помітила їх?
Ботарі злегка посміхнувся.
— Той флаєр, що нас не обганяє — ти знаєш, хто це? — запитала Корделія.
— Імперська безпека.
— Вони завжди супроводжують тебе до столиці?
— Вони супроводжують мене всюди. Важко переконати їх, що моя відставка — це серйозно. До твого приїзду я розважався тим, що відривався від їхнього стеження. Наприклад, у місячні ночі я напивався і ганяв на флаєрі тими каньйонам на півдні. Флаєр в мене новий, надзвичайно швидкісний. Це їх жахливо дратувало.
— О небо, але ж це гарантоване самогубство. Ти справді витворяв таке?
Він виглядав трохи присоромленим.
— Боюсь, що так. Я тоді не думав, що ти можеш приїхати. Це лоскотало нерви. Я не пускався в такі адреналінові ескапади з підліткового віку. Військова служба цілком задовольняла цю потребу.
— Чудо ще, що ти не розбився.
— А я й розбився. Один раз, — визнав він. — Та то були дрібниці, всього лиш невелика аварія. До речі, добре, що нагадала — мені треба забрати флайер з ремонту. А то вони з ним вже цілу вічність вовтузяться. Від алкоголю я стаю млявим, як ганчірка, тому в мене ще не вистачило сміливості літати без ременів безпеки. Тому всі, крім флаєра і нервів агента Негрі, не постраждали.
— Два рази, — зненацька прокоментував Ботарі.
— Прошу пробачення, сержант?
— Ви розбивалися двічі. — Куточки рота сержанта посмикувалися. — Ви не пам'ятаєте другий раз. Ваш батько сказав, що його це не дивує. Ми допомогли... е-е, витягнути вас з каркаса безпеки. Ви були без свідомості ще цілий день.
Форкосиган безсумнівно був вражений.
— Ви намагаєтесь пожартувати, сержант?
— Ні, сер. Можете подивитися на уламки флаєра. Вони розкидані на півтора кілометри по Дендарійській ущелині.
Форкосиган прочистив горло і втиснувся в крісло.
— Зрозуміло.
Він помовчав, а потім додав:
— Як... неприємно мати таку прогалину в пам'яті.
— Так, сер, — чемно погодився Ботарі.
Корделія озирнулася на флаєр, який тягся за ними, видимий через проміжок між пагорбами.
— Вони спостерігали за нами увесь час? І за мною теж?
Форкосиган посміхнувся, бачачи її занепокоєння.
— Припускаю, що з того моменту, як ти ступила на землю космопорту Форбарр-Султани. Так вже вийшло, що я став популярний після Ескобару. Преса, яка є тут третьою рукою Езара Форбарри, виставила мене своєрідним героєм відступу, який вирвав перемогу з пащі поразки й так далі... Загалом, бузглузда нісенітниця. В мене від неї шлунок болить навіть без бренді. Знаючи заздалегідь те, що знав я, можна було б впоратися з цією справою набагато краще. А я пожертвував занадто багатьма крейсерами, прикриваючи кораблі десанту... хоча, звичайно, такий хід був змушеним, його диктувала чиста арифметика...
З виразу його обличчя Корделія зрозуміла, що думки його знову блукають второваним лабіринтом нездійснених можливостей. "Прокляття Ескобарській кампанії, — думала вона. — Будь проклятий твій імператор, принц Серг і Гес Форрат'єр, будь прокляті всі збіги обставин, які перетворили хлоп'ячі мрії про героїзм в страхіття, повне вбивств, злочинів і обману. Її присутність стала непоганими ліками, але цього було недостатньо; в ньому все ще залишалося щось недобре, незаліковане.
В міру наближення до Форбарр-Султани з півдня горбкувата місцевість перейшла в родючу рівнину, набагато густіше заселену. Місто розкинулося на широкій срібній ріці: найстародавніші урядові будинки — здебільшого перебудовані древні фортеці, гніздилися на високих прискалках і командних висотах на березі. Далі на північ і південь тяглися нові райони.
Між історичним центром і житловими масивами були зосереджені урядові заклади — конструктивістські квадратні моноліти. Шляхом до одного з прославлених міських мостів вони проїхали через цей комплекс, проминувши цілий квартал вигорілих вщент будинків, які здіймали до неба свої почорнілі каркаси.
— Господи, що тут відбулося? — запитала Корделія.
Форкосиган кисло посміхнувся.
— До заколоту, який прокотився тут два місяці тому, це було міністерство політвиховання.
— Я чула дещо про це на Ескобарі, дорогою сюди, але навіть не уявляла, що безладдя були настільки бурхливими.
— Вони й не були бурхливими, а дуже навіть ретельно спланованими. Особисто я думаю, що це був доволі ризикований метод вирішення проблеми. Хоча, звичайно, це безсумнівний крок вперед у витонченості виконання після "Скидання в вікно Таємної Ради", влаштованого Юрієм Форбаррою. Можна сказати, прогрес методів... Я й не вірив, що Езар зуміє загнати джина назад в пляшку, але, схоже, йому це вдалося. Як тільки Грішнов був вбитий, всі викликані ним на підмогу війська, які до того, з якоїсь незрозумілої причини, були відтягнуті на захист імператорської резиденції, — отут він хмикнув, — відразу розгорнулися й очистили вулиці. Заколот просто розтав, якщо не враховувати кількох фанатиків і купки нещасних, які втратили близьких в ескобарській війні. Справи були кепські, але в новини це не просковзнуло.
Вони перетнули ріку і нарешті під'їхали до знаменитого госпіталю — величезного (майже місто всередині міста), який розкинувся серед обнесеного стіною парку.
Мічман Куделка, вдягнений в зелену лікарняну піжаму, з похмурим виглядом лежав на своєму ліжку, розмірено махаючи рукою. Спочатку Корделія сприйняла це за вітання, але відкинула таку думку, побачивши, що рука й далі продовжує механічно погойдуватися. Куделка виглядав набагато старшим, аніж раніше.
Побачивши свого колишнього командира він сів й посміхнувся, обмінявшись привітальними кивками з Ботарі. Посмішка його розповзлася ще ширше, коли він побачив за спиною Форкосигана Корделію.
— Капітан Нейсміт, мем! Тобто я хотів сказати — леді Форкосиган! От вже не гадав, що коли-небудь знов побачу вас.
— І я теж. Рада, що помилилася, — вона теж посміхнулася.
— Поздоровляю, сер. Дякую за записку. Я трохи нудьгував без вас останні тижні, але... Я бачу, у вас були цікавіші справи. — Завдяки його добродушній посмішці це зауваження пролунало цілком необразливо.
— Дякую, мічман. А-а... що трапилось з вашою рукою?
Куделка скривився.
— Я впав цього ранку. Щось замкнуло. Лікар обіцяв заскочити через кілька хвилин і всі налагодити. Могло бути й гірше.