— Бачите, — запекло захищала вона його, — він може йти. Йому просто потрібно трохи допомагати.
Вони досягли краю галявини, коли останні промені вечірнього сонця вже розкреслили її довгими чорними тінями, зробивши схожою на тигрову шкіру.
Форкосиган забарився.
— Якби я був один, — сказав він, — я б міг дійти до складу з тими лише припасами, що є в мене на поясі. Але оскільки нас троє, то нам доведеться шукати ще чого-небудь їстівного у вашому таборі. Поки я буду шукати, ви зможете поховати свого другого офіцера.
Корделія кивнула.
— Заодно пошукайте що-небудь, чим можна було б копати. Мені треба спочатку подбати про Дюбауера.
Він втомлено махнув рукою на знак згоди і попрямував до випаленої ділянки. Серед обвуглених останків одного з наметів Корделія зуміла відкопати пару спальних мішків, однак одягу, ліків, мила чи казанка там не виявилося.
Впокорившись з неминучістю, Корделія підвела Дюбауера до струмка, роздягнула його, вмила, промила садна і, як змогла, випрала його штани в холодній воді. Потім вона обтерла мічмана спальним мішком, знову натягнула на нього футболку і куртку, і обернула другий спальний мішок навколо його талії на зразок саронга. Він тремтів і стогнав, але не пручався її імпровізованому доглядові. Тим часом Форкосиган відшукав два пакети з якоюсь їжею: етикетки згоріли, але в іншому обгортка не постраждала. Корделія розірвала сріблясту плівку, додала до вмісту пакету води зі струмка, спробувала. Виявилося — вівсянка на соєвому молоці.
— Пощастило, — відзначила вона. — Найпридатніша їжа для хворого. А що в другому?
Форкосиган здійснював власний експеримент. Він додав води в інший пакет, розмішав і понюхав отриманий результат.
— Щось не зрозумію, — відповів він, передаючи їй пакет. — Пахне якось дивно. Може, зіпсувалося?
Це виявилася біла паста з гострим ароматом.
— Ні, все гаразд, — запевнила його Корделія. — Це штучне салатне заправлення на основі сиру рокфор.
Влаштувавшись зручніше, вона роздивилася все наявне в їхньому розпорядженні меню.
— Ну, принаймні, це досить калорійно, — підбадьорила вона себе. — Нам необхідні калорії. Може на цьому вашому поясі випадково знайдеться ложка?
Форкосиган відчепив від ременя якийсь маленький предмет і мовчки вручив його Корделії. Ця штука виявилася зібраним в одній рукояті столовим набором, який включає в себе і ложку.
— Спасибі, — сказала Корделія, по-дурному зрадівши тому, що її боязке побажання немов по чарівництву здійснилося.
Форкосиган знизав плечима і знову пішов на попелище, сховавшись в сутінках, що згущаються. Вона заходилася годувати Дюбауера: він виявився жахливо голодним, однак не міг їсти самостійно.
Форкосиган повернувся до струмка.
— От що я знайшов, — він вручив їй маленьку геологічну лопатку для збору зразків ґрунту, приблизно в метр довжиною. — Не занадто зручний інструмент для цих цілей, але чогось кращого я не знайшов.
— Це лопатка Рега, — відгукнулася Корделія. — Зійде.
Вона відвела Дюбауера до наміченого нею місця і посадила його на землю. Напевно, лісову папороть можна використовувати як підстилку — вона вирішила, що пізніше нарве оберемок чи два. Позначивши межі могили неподалік від лежачого в траві тіла Роузмонта, Корделія взялася здирати маленькою лопаткою дерен. Корені трави виявилися навдивовижу твердими і міцними, і вона швидко засапалася.
З темряви виник Форкосиган.
— Я знайшов кілька люмінофорів.
Надломивши одну з трубок величиною з олівець, він поклав її на землю поруч з передбачуваною могилою, і все навколо опромінилося моторошнуватим, але досить яскравим смарагдовим світлом. Стоячи поруч, барраярець критично спостерігав за роботою Корделії.
Вона встромила лопатку в землю, обурена тим, що він на неї вирячується. "Пішов геть, ти, — думкою огризнулася вона, — дай мені в спокої поховати друга". Раптово з'явилась інша думка, яка змусила її занервувати: "Я працюю занадто повільно — а раптом він не дасть мені закінчити?" Вона заходилася копати завзятіше.
— Такими темпами ви і за тиждень не впораєтеся.
"Цікаво, — подумала вона з роздратуванням, — якщо я буду рухатися досить швидко, чи встигну я тріснути його лопатою по голові? Ну, хоча би раз..."
— Йдіть до свого ботаніка. — Він протягнув їй руку, і до неї нарешті дійшло, що він пропонує їй допомогу.
— Ох... — вона віддала йому лопатку. Витягши ніж і підрізавши корені трави там, де вона позначила краї прямокутника, Форкосиган взявся копати — набагато ефективніше, ніж вона.
— Яких стерв'ятників ви тут знайшли? — запитав він, відкидаючи землю убік. — Наскільки глибоко доведеться копати?
— Я не знаю напевно, — відповіла вона. — Ми висадилися всього три дні тому. Але екосистема тут досить складна, так що всі ймовірні екологічні ніші повинні бути заповнені.
— Хм.
— Лейтенант Ст'юбен, мій головний зоолог, кілька разів натикався на трупи цих травоїдних шестиногів — вони були непогано обгризені. Він встиг помітити поруч з останками якусь тварину, яку він назвав пухнастим крабом.
— І якого вони були розміру? — зацікавився Форкосиган.
— Він не сказав. Я бачила зображення земних крабів, вони не занадто великі — приблизно з вашу долоню.
— Тоді метра в глибину буде досить. — Він продовжував копати, різко втикаючи в землю невідповідну за розміром лопатку. Холодне світло освітлювало його обличчя знизу, відкидаючи нагору вигадливі тіні від важкого підборіддя, прямого широкого носа і густих брів. Корделія помітила старий вигнутий шрам на лівому боці його підборіддя. Зараз барраярець нагадував короля гномів з якої-небудь стародавньої скандинавської саги, який викопує бездонну яму.
— Десь поруч з наметами залишилася довга тичина. Я могла б закріпити цей вогник вище, щоб він освітлював яму, — запропонувала вона.
— Було б непогано.
Залишивши коло холодного світла, воно попрямувала до наметів і відшукала тичину саме там, де вона залишила її цим ранком. Повернувши до могили, вона прив'язала люмінофор до ціпка стеблинками твердої трави і застромила тичину в землю. Коло світла стало помітно ширшим. Згадавши про свій намір набрати для Дюбауера папороті, Корделія попрямувала до лісу, але раптом зупинилася.