— Нізащо на світі.
— Добре. Спасибі.
Корделія пірнула в люк, і Нілеза закрив за нею кришку з таким звуком, достоту це була кришка труни.
— Добре, — долинув знизу голос. — Стрибай.
— Тут високо, — відгукнулася вона, без зусиль зобразивши тремтіння в голосі. — Я боюся.
— Тьфу, дурка. Стрибай, я тебе спіймаю.
— Добре.
Вона обхопила щоглу ногами й однією рукою. Коли вона запихала другий паралізатор в кобуру, рука її тремтіла. До горла підступила гірка жовч. Корделія ковтнула, зробила глибокий вдих, взяла паралізатор напоготів і зістрибнула вниз.
Вона приземлилася віч-на-віч до чоловіка, який стояв внизу: свій нейробластер він недбало тримав на рівні її талії. Побачивши паралізатор він широко розкрив очі. Її врятував барраярський звичай включати в екіпаж тільки чоловіків: він якусь частку секунди коливався, перш ніж вистрілити в жінку. Скориставшись його затримкою, Корделія вистрілила першою. Він обм'як і важко навалився на неї, впершись головою в плече. Вона підхопила його, тримаючи перед собою замість щита.
Другим пострілом вона вклала наступного вартового, що уже підняв нейробластер. Третій охоронець поспішно вистрілив: заряд втрапив в спину людини, яку Корделія тримала перед собою, але все-таки трохи зачепив і її, обпаливши ліве стегно. Спалахнув пронизливий біль, але крізь її стиснуті зуби не вирвалося ані звуку. З інстинктивною берсеркерівською влучністю, яка йшла немов звідкись ззовні, Корделія вклала й третього. І відразу ж заходилася дико оглядатися по боках в пошуках укриття.
Вздовж стелі тяглося кілька труб. Люди, що входять у кімнату, звичайно дивляться вниз і по боках, і тільки потім здогадуються підняти очі нагору. Засунувши паралізатор за пояс, Корделія здійснила стрибок, який будь-що не змогла б повторити на тверезу голову, підтяглася між двома трубами й влаштувалася під броньованою стелею. Беззвучно дихаючи відкритим ротом, вона знову витягла паралізатор і приготувалася зустріти кожного, хто ввійде через овальні двері, які ведуть у головний технічний відсік.
— Що там за шум? Що відбувається?
— Кинь гранату і загерметизуй двері.
— Не можна, там наші люди.
— Вентц, доповідай ситуацію!
Мовчання.
— Ти підеш туди, Тейфас.
— Чому я?
— Тому що я тобі наказую.
Тейфас обережно прокрався в тамбур, переступивши через поріг ледве чи не навшпиньках. Він очманіло оглядався по боках. Боячись, що двері замкнуть і загерметизують, якщо знову почують стрілянину, Корделія дочекалася, поки він, нарешті, підняв очі нагору.
Чарівно посміхнувшись, Корделія помахала йому рукою.
— Закрий двері, — промовила вона одними губами.
Він завмер, уп'явшись на неї, і на обличчі його відбилась дуже дивна гама почуттів: здивування, надія, гнів — все одночасно. Розтруб нейробластера, націлений безпосередньо їй у голову, здавався величезним, як прожектор. Все одно що дивитися в око небесного правосуддя. Теж мені протистояння — бластер проти паралізатора. "Форкосиган мав слушність, — подумала вона. — Нейробластер набагато переконливіший..."
Тоді Тейфас голосно промовив, — Здається, тут витік газу або щось подібне. Краще закрий двері, поки я буду перевіряти. — Двері слухняно закрилися.
Корделія, зіщулившись, посміхнулася йому зі стелі:
— Привіт. Хочеш виплутатися з цієї колотнечі?
— Що ви робите тут, бетанка?
"Чудове питання", — невесело подумала вона.
— Намагаюся врятувати кілька життів. Не хвилюйся — твої друзі лише паралізовані. — "Мабуть, не варто згадувати про того, який потрапив під дружній вогонь... можливо, загинув задля порятунку мого життя..." — Переходь на наш бік, — взялася вмовляти вона його, немов вони брали участь в якійсь дитячій грі. — Капітан Форкосиган пробачить тобі... не згадає в рапорті. Дасть тобі медаль, — квапливо пообіцяла вона.
— Яку ще медаль?
— Як мені знати? Яку хочеш. Тобі навіть не доведеться когось вбивати. В мене є ще один паралізатор.
— А які в мене гарантії?
Розпач додав їй зухвалості. — Слово Форкосигана. Скажеш йому, що я його дала.
— А хто ви така, щоб заприсягатися його словом?
— Леді Форкосиган, якщо ми двоє залишимося в живих. — Неправда? Правда? Незбутня мрія?
Тейфас присвиснув, зі здивуванням уп'явшись на неї. Його обличчя просвітліло — схоже, він повірив їй.
— Ти що, правда хочеш, щоб сто п'ятдесят твоїх товаришів ковтнули вакуум задля порятунку кар'єри міністерського шпигуна? — використала вона ще один переконливий аргумент.
— Ні, — нарешті твердо відповів він. — Дайте мені паралізатор. — Ось він, момент істини... Вона кинула йому зброю.
— Троє тут, залишилося семеро. Як будемо діяти?
— Я можу заманити сюди ще двох. Інші біля головного входу. Якщо пощастить, ми зможемо захопити їх зненацька.
— Давай так.
Тейфас відкрив двері. — Тут дійсно витік газу, — Він покашляв для переконливості. — Допоможи мені витягти звідси цих хлопців, і ми задраїмо двері.
— Готовий заприсягтися, що пару хвилин тому чув звідси дзижчання паралізатора, — пробурчав його супутник, входячи в тамбур.
— Може, вони намагалися привернути нашу увагу.
По обличчю заколотника прослизнула підозра — він збагнув абсурдність подібного припущення. — Але ж в них не було паралізаторів, — почав він, але тут, на щастя, ввійшов другий. Корделія і Тейфас вистрілили одночасно.
— П'ять вибуло, п'ять залишилося, — підсумувала Корделія, зістрибуючи на підлогу. Ліва нога підігнулася — після опіку вона погано слухалася. — Наші шанси ростуть.
— Щоб все спрацювало, треба діяти швидко, — попередив Тейфас.
— Гаразд, починаймо.
Вони вислизнули за двері і нечутно перебігли через технічний відсік. Автоматичні системи продовжували свою роботу, байдужі до того, хто ними керує. Осторонь було недбало звалено кілька тіл у чорній формі. Добігши до рогу, Тейфас попереджуюче підняв руку. Корделія кивнула. Тейфас спокійно вийшов з-за рогу, а Корделія притислася до стіни, вичікуючи. Коли Тейфас підняв свій паралізатор, вона теж висунулася, шукаючи мішень. Звужуючись, коридор закінчувався головним виходом на верхню палубу. Там стояло п'ятеро чоловіків: вся їхня увага була прикута до люка на стелі, над металевими сходами, через який приглушено проникало шипіння і брязкання.