Корделія допомогла Дюбауеру забратися в катер, простий і досить обшарпаний військовий транспорт, і прилаштувала його на вільному сидінні. З прибуттям останньої групи катер здався просто-таки переповненим барраярцями; були серед них і зв'язані арештанти — скулені і понурі, нещасні підлеглі ватажків, які втекли. Всі солдати виявилися високими і мускулистими молодими людьми. Форкосиган поки залишався найнижчим з них усіх, кого вона бачила.
Вони з цікавістю видивлялися на неї, і вона вловила обривки розмов на двох або трьох мовах. Здогадатися про предмет розмови було неважко, і Корделія похмуро посміхнулася. Схоже, молодь була повна ілюзій стосовно того, скільки бажання і сил займатися сексом залишається після сорокакілометрового денного переходу в двох людей — контужених, хворих, голодних і невиспаних, які чергують турботу про пораненого з намаганнями не потрапити на вечерю черговому хижаку, та ще й на додачу заклопотаних проблемою заколоту, з яким їм доведеться мати справу наприкінці шляху. До того ж зовсім літніх: тридцяти трьох і сорока з зайвим років. Вона розсміялася про себе, і закрила очі, щоб не бачити їхні зацікавлені фізіономії. Форкосиган повернувся з кабіни пілота і сковзнув на сидіння поруч з нею.
— У вас все добре?
Вона кивнула.
— Так. Трохи ошелешена цими чередами хлопчиськ. Здається, ви, барраярці — єдині, в кого нема змішаних екіпажів. Цікаво, чому?
— Почасти — за традицією, почасти — для того, щоб підтримувати агресивний настрій. Вони вас дратують?
— Ні, скоріше смішать. Цікаво, а вони здогадуються, як ними маніпулюють?
— Ані в найменшому ступені. Вони вважають себе вінцями творення.
— Бідні ягнята.
— Ну, я б не сказав.
— Я мала на увазі жертовних тварин.
— А. Це вже ближче.
Двигуни катера завили, і вони піднялися в повітря. Облетівши пориту кратерами гору, катер взяв курс на схід, набираючи висоту. Корделія спостерігала з вікна, як внизу за лічені хвилини промайнула вся місцевість, яку вони через силу перебороли за кілька днів. Катер промчався над велетенською горою, на схилі якої був похований Роузмонт, досить близько, щоб можна було розглянути снігову шапку і льодовики, які зашарілися в променях призахідного сонця. Вони летіли на схід — через сутінки, через непроглядну ніч, потім горизонт пішов вниз, і вони вирвалися у вічний морок космічного простору.
Як тільки вони вийшли на проміжну орбіту "Генерала Форкрафта", Форкосиган знову пішов до пілотів, щоб простежити за стикуванням. Здавалося, він віддалявся від неї, повертаючись до своїх звичайних обов'язків і все більше втягуючись у звичне середовище, з якого він був вирваний. Але, в них, звичайно, ще буде час побути наодинці — попереду ще багато місяців подорожі, судячи з того, що казав Готтіан. "Уяви собі, що ти — антрополог, — сказала вона собі, — вивчаєш диких барраярців. Вважай це канікулами — ти ж все одно хотіла взяти тривалу відпустку після цієї експедиції, от і вона, будь ласка". Її пальці машинально смикали оббивку обшарпаного сидіння. Насупившись, вона змусила їх заспокоїтися.
Стикування пройшло дуже гладко, і солдати, піднявшись з місць і зібравши спорядження, гучною юрбою посунули до шлюзу. Поруч з Корделією виник Куделка і повідомив, що призначений її провідником. Скоріше охоронцем — а може й нянькою: в даний момент вона не почувала себе особливо небезпечною. Вона підхопила Дюбауера і пішла за своїм проводирем на борт корабля Форкосигана.
Тут пахнуло зовсім інакше, ніж на її експедиційному кораблі, було злегка холодніше, усюди маса голого нефарбованого металу, суцільна економія на зручностях і оздобленні — словом, та ж різниця, що між затишною житловою кімнатою і гаражем. Насамперед вони подалися в лазарет — влаштувати Дюбауера. Це був довгий ряд акуратних, строгих приміщень, набагато обширніших — навіть у пропорційних масштабах, — ніж палати ізолятора її експедиційного корабля, оскільки вони були призначені для розміщення набагато більшого числа потерпілих. Зараз тут було доволі безлюдно — один тільки головний хірург і пара рядових, що коротали час за інвентаризацією устаткування, та нудьгуючий солдат зі зламаною рукою, який від неробства сунув ніс в їхні справи. Дюбауера оглянув лікар, що, як незабаром усвідомила Корделія, був набагато досвідченішим у нейробластерних ушкодженнях, ніж її корабельний хірург. Потім він передав мічмана санітарам, щоб ті вимили його й влаштували на ніч.
— У вас скоро з'явиться ще один пацієнт, — повідомила Корделія хірургові, який, мабуть, був одним з чотирьох сорокалітніх в екіпажі Форкосигана. — У вашого капітана на гомілці огидна інфікована рана. Почалося загальне зараження. І ще... не знаю, що за блакитні пігулки у вас в аптечках, але, судячи з його слів, та, котру він вжив сьогодні вранці, от-от перестане діяти.
— Чортова отрута, — вилаявся лікар. — Не сперечаюся, вони ефективні, але можна було би підібрати що-небудь менш вимотуюче. Не кажучи вже про побічні ефекти.
"Напевно, в них вся справа", — подумала Корделія. Лікар заходився встановлювати синтезатор антибіотиків і готувати його до програмування. Корделія тим часом спостерігала, як байдужого Дюбауера вкладають в ліжко, і уявила собі нескінченну низку одноманітних лікарняних днів, яка його очікувала — немов прямий тунель, що веде до кінця життя. Чи зробила вона йому послугу? Холодний шепіт сумніву тепер буде вічно переслідувати її, поповнивши збіговисько думок, які гризуть її ночами. Вона ще трохи поповешталася довкола нього, потай очікуючи приходу свого другого підопічного.
Нарешті з'явився Форкосиган, що прийшов у супроводі — а якщо правильніше, за допомогою — двох офіцерів, з якими вона ще не зустрічалася. Він на ходу роздавав доручення. Як видно, він трохи не розрахував час, тому що дивитися на нього було просто страшно. Він був блідий, тремтів, по обличчю струменів піт, і Корделія подумала, що зараз можна розрізнити зморшки, які проляжуть на його обличчі десь в сімдесят років.
— Про вас ще не подбали? — запитав він, побачивши її. — Де Куделка? Я думав, що сказав йому... А, от ти де. Розмісти її в адміральській каюті. Я це казав? І зайди на склад, знайди їй який-небудь одяг. І вечерю. І заряди її паралізатор.