Настрій директора ще погіршав, коли негр, який продавав квитки на гальорку, доповів, що кагуїли, видно, вже пропили зароблені на виноградниках гроші, бо, хоч приходить їх багато,— замість грошей за квитки вони пропонують свої накидки з літерами US або жінок, особливо старих.
Брак грошей у кагуїлів був немалою втратою для "маестро бича". Він розраховував на crowded house[5], але без гальорки crowded house не могло бути, тому директор жадав, щоб у всіх індіанців була тільки одна спина і щоб він перед усім Анагеймом міг дати на тій спині концерт.
В такому настрої маестро й заходить у цирк і, побачивши коло бар'єра знудьгованого коня, ладен лопнути від злості. Де ж Орсо і Дженні? Приставивши до лоба долоню, щоб світло не сліпило очей, директор вглядається в глибину цирку й незабаром у світляній смузі бачить Орсо і Дженні, що стоїть перед атлетом навколішках, спершись ліктями на його коліна.
Побачивши таку картину, директор ляскає кінцем бича по землі:
— Орсо!
Коли б над головами дітей ударив грім, він не так вразив би їх. Орсо зривається на рівні ноги й починає спускатись донизу ходою тварини, що йде на поклик господаря; за ним, хапаючись за лавки, ступає Дженні з широко розплющеними від жаху очима.
Зійшовши на арену, Орсо спиняється коло бар'єра, похмурий і мовчазний. Тьмяне світло, що падає зверху, освітлює його геркулесівський тулуб на коротких ногах.
— Ближче! — хрипким голосом гукає директор, а кінець опущеного бича зловісно ворушиться на піску, немов хвіст тигра, що чигає в засідці на жертву.
Орсо підступає на кілька кроків, і вони деякий час дивляться один одному в вічі. У директора вигляд справжнього приборкувача, який увійшов у клітку хижого звіра й заміряється його вдарити, але в той же час пильно за ним стежить.
Проте лють перемагає в ньому обережність. Йоґо тонкі ноги у високих чоботях для верхової їзди аж підстрибують на місці від шалу. Зрештою, може, не тільки бездіяльність Орсо та Дженні викликає його гнів?
Зверху, стоячи між лавками, на них дивиться Дженні, наче сарна на двох леопардів.
— Hoodlumie[6], гицлю, бездомний пес! — шепоче директор.
Бич блискавично описав коло, свиснув, засичав, ударив. Орсо стиха заскавучав і ступив крок наперед, але другий удар спинив, його; потім розлігся третій, четвертий, десятий. Концерт розпочався, хоч глядачів іще не було. Піднята рука великого артиста майже не рухалась, крутилася лише кисть, немов деталь якоїсь машини, насаджена на вал, і за кожним її обертом ляскав бич по тілі Орсо. Здавалося, що бич, а власне, його жалкий кінчик, заповнив увесь простір між атлетом і директором, який, поступово розпалюючись, прийшов у справжній екстаз. Маестро прямо-таки імпровізував. Кінець бича, розтинаючи повітря, вже двічі залишив на шиї атлета криваві смуги, які увечері мала приховати пудра.
Орсо нарешті перестав скавучати, але за кожним ударом ступав крок наперед, а директор — крок назад. Так вони обійшли всю арену. Потім директор позадкував з арени, як приборкувач з клітки дикого звіра, і зник у дверях стайні... Зовсім як приборкувач.
Та в останню мить він побачив Дженні.
— На коня! — крикнув він.— 3 тобою я поквитаюсь опісля!
Ще не завмерли останні слова, як біла спідничка мигнула в повітрі і Дженні, мов мавпочка, скочила на спину коня. Директор зник за завісою, а кінь почав галопом скакати по колу, часом гупаючи копитом об бар'єр.
— Гоп! Гоп! — тоненьким голосом вигукувала Дженні, але в цьому "гоп! гоп!" чулися ридання. Кінь скакав усе прудкіше, гупаючи копитами і все більше нахиляючись в один бік. Стоячи на сідлі міцно стуленими ніжками, дівчинка, здавалось, ледве торкалась його пальцями. Рожеві голі рученята різко змахували, втримуючи рівновагу; волосся і газова спідничка летіли за її легкою постаттю, схожою на птицю, що кружляє в повітрі.
— Гоп! Гоп! — усе нагукувала дівчинка. А сльози заливали їй очі, і вона мусила задирати голову, аби щось бачити. Швидкий біг коня зовсім запаморочив її: ряди лавок, що здіймалися вгору, стіни, арена закрутилися навколо неї. Вона похитнулась раз, другий і нарешті впала на руки Орсо.
— Орсо! Ой, бідний Орсо! — хлипала дівчинка.
— Що з тобою, Джі? — шепотів хлопець.— Чого ти плачеш? Не плач, Джі! Мені не дуже болить, їй-бо, не дуже.
Дженні закинула обидві руки йому на шию й почала цілувати в щоки. Від хвилювання вона тремтіла всім тілом, а плач її перейшов у спазматичні ридання.
— Орсо! Ой, Орсо! — повторювала вона, неспроможна нічого більше сказати, і руки її судорожно стискали його шию. Якби набили її саму, вона, мабуть, не плакала б гірше.
Кінець кінцем Орсо став заспокоювати її й потішати... Забувши про біль, він схопив її на руки й притулив до серця. Уста його уривчасно шепотіли:
— Мені вже ніщо не болить... Коли ти зі мною, мені дуже добре... Дженні! Дженні!
Тим часом директор ходив по стайнях і пінився від злості. В серці його вирувала ревність. Він бачив, як Дженні стояла навколішках перед Орсо,— а віднедавна прекрасна дівчинка збуджувала в ньому низькі почуття. Для нього було б великою насолодою побити її, сильно побити, і він не міг перемогти цієї спокуси.
Через деякий час він гукнув на неї.
Дженні вмить вирвалася з рук атлета і зникла в темному вході до стаєнь. Орсо немов одурів і, замість іти з нею, заточуючись, поплентався до лавки. Сів важко, ледь зводив дух.
Тим часом дівчинка, вбігши в стайню, не побачила нікого, бо там було ще темніше, ніж на арені. Але, побоюючись, аби її не обвинуватили, що вона не одразу виконала наказ, Дженні мовила тихим, переляканим голосом:
— Я вже тут, пане директор, я вже тут!
В ту ж мить рука директора схопила її ручку, і хрипкий голос промовив:
— Come![7]
Коли б він гнівався або гримав, це менше злякало б її, ніж те мовчання, з яким він вів її в бік циркової гардеробної.
Відхилившись назад, Дженні щосили опиралась і повторювала:
— Містере Гірш! Мій дорогий, мій золотий! Я ніколи більш не буду!
Але він силоміць припровадив її в довгу комору, в якій був склад циркових костюмів, і замкнув за собою двері на ключ.
Дженні впала навколішки. Звівши на нього очі, склавши руки, тремтячи, як лист, і заливаючись слізьми, вона намагалася його вблагати, але він зняв зі стіни дубця і тільки сказав: