Робиться це ще й через те, що пан Гірш вважає: якби він не бив хлопця, то хлопець бив би його, а взагалі додержує правила тієї креолки, яка сприймає биття за кару, а небиття — за нагороду.
Отакий наш Орсо. Проте з недавнього часу він став добрішим, бо дуже покохав малу Дженні. Десь рік тому, коли Орсо, що був заразом і доглядачем звірів, чистив клітку пуми, звір, просунувши лапу крізь грати, поранив йому голову. Тоді атлет увійшов у клітку, і з страшної боротьби, що зав'язалась між ним та звіром, вийшов живим тільки він сам. Правда, він був дуже покалічений і зомлів, а потім довго хворів, тим більш, що директор ще й відшмагав його за те, що він зламав пумі хребет.
Під час хвороби Орсо мала Дженні виявила до. нього щире співчуття, перев'язувала рани, бо більш не було кому, а в вільний час сиділа коло нього й читала Біблію, тобто "добру книжку", в якій говорилось про любов, про прощення, про милосердя,— речі, про які в цирку пана Гірша ніколи не було мови. Слухаючи цю книжку, Орсо довго міркував своєю індіанською головою й нарешті доміркувався, що коли б у цирку було так, як у тій книжці, то й він не був би такий злий. Думав також, що він не був би битий, а може, навіть знайшовся б хто-небудь, що покохав би його. Але хто? Не негри ж і не пан Гірш; хіба що мала Дженні, голос якої дзвенів йому так ніжно, як голос маукавіса.
Внаслідок цих думок він одного вечора страшно розплакався, став цілувати маленькі руки Дженні й відтоді дуже покохав її. З того часу, коли на вечірніх виставах дівчинка їздила на коні, Орсо завжди був на арені й пильно водив за нею заклопотаними очима. Підставляючи заклеєні папером обручі, він усміхався до неї, а коли лунали звуки пісеньки: "Ах, близько смерть!" — носив її на верху жердини, чим жахав глядачів, бо й сам завмирав із жаху. Він добре знав, що коли б вона впала, то не було б уже нікого в цирку з "доброї книжки", тому не спускав з неї очей, а його обережність і напруженість рухів додавали драматизму всьому видовищу.
Потім, коли вони під бурю оплесків вибігали вдвох на арену, Орсо завжди висував Дженні наперед, аби їй припало найбільше оплесків, і мурчав од задоволення.
Тільки з нею міг розмовляти цей відлюдок і тільки перед нею відкривався. Він ненавидів цирк і пана Гірша, що був зовсім інакший, ніж люди з "доброї книжки".
Щось завжди вабило Орсо до далекого обрію, до лісів і степу. Коли пересувній трупі в її постійних мандрівках доводилось переїжджати незалюднені місцевості, в Орсо пробуджувались такі інстинкти, які пробуджуються в прирученому вовкові, коли він уперше побачить ліс. Цей потяг він успадкував, мабуть, не тільки від матері-індіанки; батько його, можливо, був якимось мисливцем, що блукав по степах.
Свої прагнення Орсо звіряв малій Дженні, а заразом оповідав і про життя людей в пустині. Переважно то були його здогади, а дещо він чув од степових мисливців, які час від часу з'являлися в цирку, то поставляючи панові Гіршеві диких звірів, то пробуючи здобути сотню доларів, яку пан директор визначив за перемогу над Орсо.
Дженні слухала ці вигадки й фантазії індіанця, замислившись і широко розплющивши свої голубі очі. Адже Орсо ніколи не вибирався в пустиню сам. З ним завжди була вона, і їм страх як хороше було вдвох! Кожен день відкривав щось нове, вони мали ціле своє господарство, і треба було про все подбати.
Отож вони сидять тепер у смузі світла й розмовляють, замість репетирувати новий номер із стрибками. Кінь стоїть на арені й нудиться. Мала Дженні, притулившись до плеча Орсо, замислено дивиться в простір, завзято дригає ногами, розмірковує, як то воно буде в тій пустині, та зрідка ставить запитання, щоб довідатись про все ще докладніше.
— А де ж ми будемо жити? — питає вона, зводячи очі на товариша.
— Там повно дубів. Бери сокиру і став дім.
— Гаразд,— каже Дженні,— а поки поставимо дім?
— Там завжди тепло. Грізлі-Кіллер казав, що там дуже тепло.
Дженні починає ще дужче дригати ногами з радості від того, що там тепло, а їй більше нічого й не треба, але за якусь хвилину замислюється знову. Є у неї в цирку улюблений собака, який називається Пан Пес, і кіт, на ім'я Пан Кіт, отож їй хотілося б вирішити щось і про них.
— А Пан Пес і Пан Кіт підуть із нами?
— Підуть,— відповідає Орсо й мурчить від задоволення.
— Візьмемо й "добру книжку"?
— Візьмемо,— відповідає Орсо й мурчить ще голосніше.
— Гаразд! — щебече дівчинка.— Пан Кіт ловитиме нам пташок, а Пан Пес гавкатиме, коли до нас захоче прийти хтось недобрий; і ти будеш моїм чоловіком, я твоєю жінкою, а вони — нашими дітьми.
Орсо такий щасливий, що не може вже навіть мурчати, а Дженні править далі:
— І пана Гірша не буде, і цирку не буде, і ми не будемо ніколи нічого робити, хіба що... Але ні,— додає вона за хвилину,— в "добрій книжці" сказано, що треба працювати; ну, то я часом перескочу через обруч, через два обручі, через три обручі, через чотири обручі!
Дженні, видно, не уявляє собі іншої роботи, як скакання через обручі.
Помовчавши трохи, вона питає знову:
— Орсо, я й справді завжди буду з тобою?
— Авжеж, Джі, я ж тебе дуже люблю.
При цих словах обличчя його прояснюється й стає майже гарним. І все ж він сам не розуміє, як любить цю маленьку біляву голівку. Як лютий дог свою хазяйку... На всьому світі лише її одну... Звичайно, він проти неї — ніби якесь страховище, та це йому не вадить. Зовсім ні!
— Джі,— мовить він за хвилину,— послухай, що я тобі скажу.
Дженні, що була встала глянути на коня, знову опускається навколішки перед Орсо і, щоб не пропустити жодного слова, спирається ліктями на його коліна, потім підпирає підборіддя долонями і, підвівши голівку, слухає.
Цієї миті, на їхнє нещастя, в цирк заходить "маестро бича" і до того ж у поганому настрої, бо репетиція з левом не вдалася.
Облізлий від старості звір, що був би радий, якби йому раз і назавжди дали спокій, ніяк не хотів кидатись на артиста, а від ударів бичем ховався в куток клітки. Директор з розпачем думав, що коли цей миролюбний настрій не залишить лева до вечора, то "концерт на бичі" може не вдатись, бо бити лева, який одвертається від тебе — не більше мистецтво, ніж їсти рака з хвоста.