— І ніхто їх не рятував? — спитав Єпіфаній з боязкою надією, що може-таки хтось один знайшовся сміливий і кинувся на порятунок ще живій розп’ятій людині.
— А ти б порятував? Ти б порятував?! —заярився мужик і, вмить приглушивши густими вусами голос, прошепотів: — Я сам дивився на об’їдені рибами кістяки, а вдавав, що не бачу, — всюди вешталися драгуни, та й свої донесли б, якби хтось посмів поховати по–християн— ськи трупи. Ні, не врятував і не ховав — боявся…. Та якби був на світі Бог, то хоч би страх у нас відняв… Ну, скажи, ти б рятував? —з такою ж надією, як тільки–но Єпіфаній, допитувався тепер мужик.
— Усі мусять покутувати, — проказав чернець.
— Всі не будуть, — махнув рукою мужик. — Хто захоче пхати здорову голову під Євангеліє? Хіба що один такий з’явиться — аби за всіх… Та дарма, часи спаси— телів минули. Нема Бога!
…Єпіфаній прибився до другого села — і там церкви не було, і в третьому, і в десятому не знайшов. Всюдн розмовляли пошепки, ніхто Бога не хотів знати, по неділях від досвідку до вечора пили оковиту і лежали п’яні в садках, придорожніх ровах, а то й просто на дорозі, і ніхто не мав найменшої охоти протестувати проти такого життя. Карликів Єпіфаній ніде не бачив, ніхто справити не вмів, чи то боявся, де вони живуть, проте всі виконували їх волю, спущену на сільських здоровил-гайдуків, скорялись їм бездумно й покірно, цілий тиждень тяжко гарували, а в п’яну неділю дякували малим людям за щасливе і радісне життя, за можливість безтурботно жити і не натруджувати мозок.
Аж у одній слободі Єпіфаній таки побачив карликів. Були вони подібні, мов діти однієї матері, і навіть гайдуки, які служили в них, набирали кретинічних рис обличчя, уподібнюючись до карликів, маленькі люди мали самовпевнений вигляд, вони надувались, приндилися, надолужували тим недостаток зросту, дивилися на людей холодними, ніби слюдою покритими очима, з яких не просвічувалися ні гнів, ні жалість…
Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, який не сплатив подушного; сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їхні гайдуки — відгодовані гевали в шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали з села мужиків і звеліли їм все те везти і нести в сотенний двір; мужики старалися справно виконувати наказ гайдуків, ще й зловтішалися й насміхалися з дурного господаря, який замінив вигоду покори на каригідний бунт.
А господар вивів з хати шестеро дітей і жінку, знайшов у повітці заржавілу шаблю і, постинавши їм голови, закричав:
— Дайте квиток, розбійники, рівно сім душ випало з вашого рахунку!
Не пам’ятав Єпіфаній, скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись показатися на очі людям, яким так зручно стало жити в неволі, що й бунтаря осміяли, а потім схвально гули, споглядаючи, як гайдуки з козацькими чубами закували непокірного в кайдани і віддали карликам — аби він більше не порушував їхнього спокою, не відбирав від них п’яних неділь, коли можна спочивати во хмелю весь день, замість того, щоб вистоювати на молитві в храмі.
Однієї неділі, зголоджений до знемоги, зайшов Єпіфаній у тиху слободу, посередині якої на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишила на землі слід хреста, мирно поселяни сиділи й вихвалялися один наперед другого, хто краще вміє зварити оковиту.
— Оце м’ятна настойка і луччої приготувати ніхто не може, — доводив мужик, показуючи сусідам гранчастий бутель із зеленкуватою рідиною; він неохоче пустив посудину по колу і скрушно дивився, як вона, переходячи із рук у руки, порожніла.
Мужики цмулили зелену бурду й плювалися, проте бутель осушили до дна і, замість того, щоб подякувати, ганьбили щедрого сусіда за те, що таку смердюху приніс у чесну неділю.
— Найкраща калганівка! — вийняв з матні плескату пляшку другий мужик і, притуливши її до губів, висмоктував трунок без передиху, знав бо, що як пустить пляшку по колу, то не залишиться в ній ні краплі на денці.
— Пусте, — скривився третій, якому вдалося відняти пляшку від власника; він висушив її до дна й пошпурив на саму середину відбитого на землі хреста.
Пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилася враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється зі споду по самі вінця криваво–червоним вином, що вихлюпувалося через креш.
Заніміли мужики, порозкривали роти, бо згадали, на якому місці п’ють у святу неділю, і кари Божої, котрої давно вже в гадці не мали, збоялися, хрестовим знаменням себе осіняючи.
А тоді виступив насередину і став біля чаші невідомо звідки прибулий чернець в рудій циндрявій рясі й проголосив:
— Пийте од мене всі, сіє єсть кров моя Нового Завіту!
Посхоплювалися мужики, щоб утекти від чуда і Божої кари, та не було куди: навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковної бані з восьмикутними зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу отець Єпіфаній.
Мужики стояли на колінах, як це уміли з побожністю ще до пришестя карликів робити, й хрестилися, а коли священик вийшов за казальницю, повставали і слухали проповідь.
Отець Єпіфаній вийняв з пазухи сувій пергаменту, розгорнув його і почав читати, мов з Євангелія.
— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Трійці. Нехай станеться на вікопомну пам’ять та славу Запорозького Війська і всього народу українського. Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, справедливий у покарах, вивищує на мірилі правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконіе смиряє, одні уярмлює, інші визволяє, одні підносить, інші скидає долі…
— Господи помилуй! — ревнули п’яні мужики.
— Так і народ стародавній козацький спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарською відвагою, якою довколишнім народам був страшний… Потім славетний во вишніх праведний суддя Бог через примножені неправди і беззаконня, покаравши численними карами той народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі…