Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши в храм через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант "Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!"
Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.
— Де ваша церква? — спитав у поселян, які чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось нежданно увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.
— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.
Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилось у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:
— Не було в нас церкви…
— Як так — не було? —здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?
— Хіба тобі, монаше, не все одно? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит. їж собі та й годі.
Єпіфаній відклав ложку — страва більше в рот не йшла.
— Спасибі, що нагодували, — підвівся з-за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?
— Дай спокій, чоловіче добрий, — розгорнув вуса чоловік, і голос його став звучніший. — Бога нема, то й не молимося… Нема Бога! —аж скрикнув господар, немов переконував себе самого в безбожництві.
— Де нема Бога, там диявол панує! — сахнувся Єпіфаній, злякавшись слів господаря, які вдарили в його серце докором, що й сам так не раз думав у хвилини розпачу. Він ступив назадгузь до порога, щоб полишити дім, де живуть переконані попихачі Антихриста, щоб не мати з ними спілки, та підвівся господар, схопив Єпіфанія за плече рукою, потряс і спитав:
— Аз якого ти краю йдеш, що знаєш Бога? Коли він десь і є, то не в нас, і не каламуть нашого спокою. Без Бога лучче: кару маємо людську, то чи ж іще Божої нам потрібно? Он повне село консистентів з пістолями, шаблями і нагайками — спонуку до праці маємо, робимо з ранку до ночі, годуємо їх, немов прірву, але й самим залишається щось за зуби покласти. А вже щоб церкву побудувати, попа утримувати та ще й на Боже дати — то нема звідки. Тому нам краще без Бога.
— І живете, як тварі?
— А ми тварі і є… Віл чи корова, собака та й черв земний — хіба вони моляться Богу? А живуть… Ти не шукай у нашому краю храму, в жодному селі нема. Де орда спалила — татарська, шведська, московська, а де люди з наказу порозбирали церкви на дрова.
— З чийого наказу?
Підвівши голову, тихо заговорила жінка:
— Гнався князь Меншиков до Переволочної за Мазепою… а щоб його кості розтягли вовки по світу, анафема, анафема Мазепі проклятомуі—забулькотіли прокляття в горлі жінки, ніби вона спрадавна завчила, що ім’я покійного гетьмана без прокляття згадувати не вільно, і, вимовивши його, мов віруючий молитву перед обідом, спокійно продовжувала: —Гнався Меншиков за Мазепою, щоб скарати його лютою смертю, а потім Правобережжям на Польщу йшов — і полишав за собою в селах консистентів — таких малих, мов дітей, людців, озброєних іграшковими шаблями й рушницями, ті шаблі не рубають, рушниці не стріляють, та мають вони ще й нагайки — справжні дротяні, тому люди їх бояться гірше драгунів. Вони позаймали хати, плюють людям в обличчя, сідають на мужиків верхи і поганяють, справляючи собі забави, а люди їм коряться, немов бугаї, яких ведуть хлопчаки за кільця, вправлені у ніздрі. А хто відганяється від них, того гуртом обступають, мов оси, видряпуються на плечі, висмикують чуби… Все вже перебачив наш люд, а такого ще ні, то й скорився: і податки платимо, і низько кланяємося, аж до землі, щоб могли у вічі карликові заглянути…
— Отож вони, — перервав чоловік жінчину мову, — оголосили на сході народові: "Воля всім, Бога нема, і кари Господньої не буде — валіть церкви". І люди повалили. Слабші розібрали тріски на паливо, бо сутужно в нас із дровами, а хто сильніший — взяв колоди на підвалини для хати, дилиння ж розібрали на курники. А золоту чашу взяли малі люди і п’ють з неї оковиту, яку ми їм варимо… Отак і живемо без Бога і лучче нам, бо кари Божої не боїмося і не ждемо, тож з самого ранку п’ємо горілку. І добре нам…
— У горілці свого бога знайшли, — сказала жінка.
— Коли це з вами сталося? — не міг йняти віри Єпіфаній, що за його відсутність — таж не так багато часу проминуло, як він покинув Україну, всього кілька літ — не залишилося у краю церков, люди віру втратили і молитви забули…
Та згадав, як горів Батурин, орда храми розвалювала, а на дзвіниці, з котрої благовіст скликав колись людей на богослужения, дригали ніжками замордовані діти, і Бог на це дивився, дозволяв, терпів таку бузувірську наругу — то чи ж насправді є він на світі й чи не х тієї причини, що його нема, витруїлись колись з Єпіфанієвої пам’яті молитви, а їх місце посіли брудні прокльони? А ці люди — хіба менше бачили горя, ніж він?
І все-таки, не маючи сил повірити в таку безпросвітну пустку людських душ, в таке чорне провалля людської пам’яті, перепитав:
— Коли це з вами трапилося?
— Що Бога забули? А його немає, правду кажуть малі люди. Бо якби був, то чи зміг би дивитися на плавучі шибениці, що випливали з Десни, і мов примари тягнулися одна за одною вниз по Дніпру, трупи на них висіли, і чорне гайвороння об’їдало їх до костей. А прибиті цвяхами до дошок козаки ще живі…