— Свят, свят, Господь Саваот, іспольн небо і земля… — не так уже впевнено прогундосили мужики — де ж таку притчу в Євангелії вишукав пан–отець — і крадькома переглянулися поміж собою.
— Московська держава, — читав далі з пергаменту отець Єпіфаній, — численними способами дорешти зруйнувала наші нрава та вольності і на народ вільний козацький наклала невільниче ярмо…
Зашемрали мужики, а один сказав упівголоса:
— Мана… Диви, куме, чаша знову пляшкою стала.
— Єй же єй!.. А проповідує якийсь обірванець.
— І говорить, скажу тобі правду, не теє… не з Євангелія.
— Тихо, тихо, то таки церковна чаша…
— Бабзделя ти п’яна, яка там чаша?
А Єпіфаній, незважаючи на шемрання, продовжував читати Орликів Закон, щоб за всяку ціну докінчити, бо впевнений був, що, коли дійде до імені Мазепи, поселяни зрозуміють його.
— Тоді славної пам’яті ясновельможний Іоанн Мазепа, повставши правдою та ревністю за цілісність Вітчизни…
— Анафема, анафема! —дружно закричали мужики, та Єпіфаній не спинявся.
— Не менше городам українським чиниться нині утяження. Тому по воєнній колотнечі і після визволення Вітчизни від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів і подана до уваги Генеральної Ради при гетьмані…
— Хто ти такий? — прочумався від хмелю здоровенний мужик у козацькій смушевій шапці з довгим шликом. — Ач який! йому самостійної України захотілося. А дідька лисого!
— Сепаратист! —закричали всі дружно, вимовляючи слово, якого навчилися від карликів, а значення його не зовсім розуміли.
— Мазепинець! — пронеслося зловістям по майдану, а тоді мужики ліктями розвалили церковні стіни, на тичку підняли голубу, всіяну золотими зорями баню і, розмахавши, пошпурили її, дивлячись, як вона падає брудним рядном на поросле глодом цвинтарище.
— Звідкіля ти взявся? — шарпнув Єпіфанія за рясу мужик у козацькій шапці із шликом, копнувши перед тим пляшку, що золотою чашею на мить здалася.
— Я… я приніс вам волю.., —запинався переляканий чернець.
— Тю–ю, та чи ж нужна вона мені? Зовсім нам твоя воля не потрібна Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. Волю ми вже мали і знаємо, що воно таке. На волі порядку нема!
— Вислухайте мене, — боронився Єпіфаній. — Я приніс вам Закон про волю, досить скніти рабами!
— Нам добре так, як є, а ти йди, звідки прийшов. Ми хочемо спокою і сала на три вершки!
— Коли ж ви встигли стати худобою?
— Ну, милий–любий, ти вже забагато сказав. Бийте, братця, зайду, мазепинця, самостійника, таж він на самого нашого царя, благодійника ласкавого, руку підніма!
Дружно кинулися гречкосії на Єпіфанія, били його, товкли, місили ногами. Він терпляче переносив побої і думав у міжчасі:
"Кулака вам треба, а не демократичного закону, нагайками тіло до костей протяти, щоб спам’ятались від болю і втямили, хто єсьте! Віжок, зубил, щоб морди розривали, а не свобода, послушенство вам потрібне, а не Орликів Закон!"
І заюшений кров’ю, зболений, напівмертвий почув крізь марення голос Лебедиці–Мотрі:
"Ти теж їм кулак обіцяєш? Мало для них карликів? Ти хочеш їх будити криком, образами і в такий спосіб завоювати їх серця? Сонного обережно буди, щоб не злякався, полуду з очей не здирай, а вмивай, щоб не боліло, світлом духа не засліплюй, а освічуй, будь учителем, а не погоничем…"
Пішов Єпіфаній з майдану і чув за собою регіт п’яних, вдоволених хмелем мужиків:
— Нас не проведеш на полові, ми стріляні горобці! Знаємо, по чому пуд солі… Волю приніс! Таж зовсім не нужна нам тая воля.. Ну скажи, куме, ти в нас иаймудріший, для чого хохлові, галушці репаній, потрібна свобода? Що ми з нею робитимемо? Тільки людей насмішимо…
— Та воно то конешно, — відказав мудрий кум, чухаючи потилицю. — Коли нема, то й не потрібна, а якби була, то хай би була.. Та що тут говорити, братці, — чого нема, того нема… Пиймо краще, раз на тиждень неділя!
Єпіфаній плівся бездоріжжям. Слобода, в котрій на і землі зостався споганений знак хреста, вже давно сховалась за перелісками, а блюзнірським сміх упряжених людей, яким м’яка й вигідна стала юхтова шлея, нісся за ним, відбираючи рештки сил. Розумів: якою тяжкою не була б його спокута, він зможе визволити від гріха лише себе, а ті люди, які осквернили Храм на землі, у своїх душах, залишаться в невіданні спокутної потреби, і його каяття, і ходіння по муках їх не врятують. Треба піднімати весь народ на хресний хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Мойсей з Єгипту ситий рабським хлібом люд Ізраїля, сорок років блукаючи аравійською пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього ситого раба.
Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі — інакше духовна чума витруїть Божий образ із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом.
Орда карликів суне на Україну, заполонює її, і прилипають вони, мов поліпи, до великих людей, залишаючи в їх душах назавше слід малості. Де Месія, який своєю смертю при народі навчить його, що можна встояти перед карлицькою подобою, не дати заплямувати себе їхньою тінню або ж віддерти ту тінь від живого тіла, якого болю це не завдало б?
А може, мені суджено стати Месією, може, треба дозволити розіп’яти себе в ім’я спасіння люду? Та чи прийшов уже час для подвигу Мученика, чи виросла в нас своя Голгофа, яку було б видно всьому краєві і муки Месії на ній? Чи готовий я до тих мук, чи готовий народ освятити себе ними і зцілитися? І чи можу я, не пройшовши сам свого очищення, долати шлях на Голгофу?
Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…
Де ж той край, в якому загніздилися карлики, з якого розплідника розповзаються вони, помазані Антихристом, по землі? Як я можу боротися з ними й бажати вмерти від їх рук на хресті, коли не знаю тієї ворожої сили, шкідливої суті їхньої філософії, джерел тимчасової всемогутності? Як я можу протиставити їм свої моральні цінності, не збагнувши їхньої ницості?
Та коли я маю ті моральні цінності, то мушу спершу вигартувати їх серед них. Хто мені покаже до карликів дорогу? Вовкулака? Ніхто інший не покаже, і треба знову йти з ним на змову…
Витрачаючи рештки своїх сил, здобувся Єпіфаній на вовчий голос і завив. Прокотилася луна по степу, вдарилася об стіну байрачних застумів і відлунилась злорадним гавкотом.