А ще повідомив Вижлінський, що завтра оголосять нові податки селу. І Дідушок, як війт, висловив співчуття княгині, якій доводиться робити дуже багато витрат на це весілля.
— Князь просить по весіллі до себе для знайомства,— гордо повідомив своїх рідних Дідушок.— Що ж, треба буде піти познайомитись, коли вже так дуже хоче,— додав по хвилині.
Другого дня вранці, тільки-но сонце позолотило снігові верхи Чорногори, у селі з'явився двірський возний. Старий, марний, згорблений, у коротких завузьких штанях і білих панчохах до колін, він зупинявся мало не коло кожних воріт, бив у барабан, а коли збиралась хоч невеличка купка людей, хрипким голосом проголошував:
— Від сьогоднішнього дня — першого червня 1743 року — вірні піддані пані своєї повинні за те, що в своїх печах спалюють її ліс, сплачувати їй щорічно по пів-дуката з печі. Дань ця називатись буде пєцове...
Після цих слів западала мовчанка. Тільки смуток колихав людськими головами, мов вітер колоссям, і хилив їх долу. Ніхто не перечив, ніхто не озивався, тільки іноді в чиїхось грудях вибухав плач, мов полум'я у кепсько затоптаній ватрі. Одначе його заглушу-
ззо
вав дріб барабана, за яким, мов рінь по узбіччю, котився знову майданом і ранив селянські серця хрипкий, байдужий голос возного.
Важка була його робота. Треба було вийти з дому дуже рано, щоб до вечора обійти село, всі в ньому кутки. Гуцульські оседки розкидані дуже широко по горах. Бо ж кожен ґазда шукає сухіше місце під хату, заслонене від вітрів, виливу потоків, де б близько був шматочок ситої землі на город чи царинка на весняний випас маржини, сіножать, поле чи лісок, та звідки приступно людині й маржині до головних доріг, що йдуть понад більші ріки.
Відбарабанивши в одному місці, старий возний ішов далі, постогнуючи. Крутило ревматичні ноги, а обійти ще треба он скільки хат. Аж страшно. Вирішив зайти до війта, попросити коня. Бо ж не потягне ніг. По дорозі до Дідушкового оседку трапилося ще кілька гуцульських хат. Спинилися й коло них. Сам возний і два двірські вояки, що завжди супроводжували його в такій службі, покірні й байдужі до всього, як і він. Знову полинули звуки барабана. Неначе зграя сірих горобців, сполоханих на току, хмаркою знялись і на землю впали, вдарившись грудьми об стіни гуцульських хат. І тільки частина їх понад дахами тих хат полинула аж ген у гори.
Зваблені барабаном, як завжди, перші повибігали з хат заспані діти, за ними жінки посунули, витираючи нашвидку мокрі руки об фартушки, повиходили де-не-де й ґазди і, спершись на вориння, готувалися слухати.
Зібравши сяку-таку кількість слухачів, возний почав виголошувати панського декрета. Проте закінчити йому не вдалося. Тільки-но проказав він перші слова, як, їюцілений іззаду каменюкою, зойкнув і впав на землю. Довкола старого зчинився неймовірний шарварок. Спершу ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Вояки подумали, що возний просто нагло захворів. Коли ж він пояснив крізь плач, у чому справа,— кинулись шукати злочинця. Камінь міг вилетіти тільки з Дідушкового оседку, до якого возний стояв спиною. Отже, метнулися туди. Од дороги відділяли війтове подвір'я старі дуплаві липи, смереки, а під ними густий чагарник, що служив узимку захистом птаству, а в спеку — маржині, яка літувала на долах. Злочинець міг прекрасно в нім сховатись. Вояки винишпорили весь чагарник, але не знайшли нікого. Прийшли назад до возного. Сидів спертий на вориння й стогнав. Здавалося, не доживе до вечора. Біля старого зібралося багато людей, а через хвилину заїхала війтова підвода, щоб відвезти його до замку. Коли вже підвода з возним і вояками рушила з місця, на вулиці показався горбань Фока. На нього ніхто не звернув уваги і ніхто не помітив, що вийшов він із війтового оседку. Порівнявшись з підводою, Фока глянув на тих, що в ній сиділи, чвиркнув зневажливо крізь зуби і звернув у двір старого Василя Довбуша.
Минуло два дні. Ще сонце не сходило, як до війтового двору рушили з гірських оседків мішанники. Ближчі вже дісталися до його брами, коли інші ще тільки спускалися з кичер *, китиць 2, розчолин 3, женучи живі чорно-білі потоки, щоб і собі влити їх у велике озеро, яке хвилювалось на майдані перед війтовою господою. Тут стояв уже старший вівчар Данило Вовк-Устері-цький, високий, широкоплечий, а біля нього кілька вівчарів до овець, гайдеїв до товару, стадар до коней, яло-вичир до ялового дробу і баранів, телячир до телят, козар до кіз. Не було ще тільки нічника, що вартує на полонині вночі, носить воду та підтримує вічний вогонь. Цей був теж уже найнятий, але ще не прийшов, і Данило оце чекав його. Не турбувався, знав, що прийде, бо то ж був уже літній ґазда, який виходив з ним на полонину не перший рік. Такий не підведе.
Дідушок перераховував свою маржину. Узявся до цієї роботи сам тому, що тільки так можна забезпечити свою маржину від людських уроків. Тут і дружині власній не можна довіряти. Устав сьогодні до схід сонця, ще тільки сіріло надворі, і пішов до хлїва, де ночували стрижені вівці. Радів, дивлячись на своє багатство. Потім обережно скинув гачі4, повісив їх на кілку, став у дверях, розкарячивши ноги, і, перепускаючи вівці проміж ніг, почав їх лічити. Налічив вісімсот десять. Аж утомився. Коли перепускав останню, проказав:
1 К и ч е р а — гора без лісу.
2 Китиця — гора з лісистим верхом.
Розчолина — гора на якій смугами ліс і поле. * Ґ а ч і — штани з червоного сукна.
— Аби тобі ніщо так не шкодило і абись не була така урічна, як мої гачі, які ніхто не урече.
Тепер він уже був певний, що маржина його лишиться здорова, що її не битиме на горах ведмідь.
Одягнувши гачі, пообтрушувавши з них солому й пір'я, що прилипло до сукна, вийшов поволі на подвір'я. Сюди вже долинав гамір з майдану: ревли тривожно корови, бекали розбуркані вівці, іржали коні, гавкали котюги 1, покрикували пастухи. Увесь цей шум для гуцульського вуха звучав наче гімн сонцю, що саме тоді виглянуло веселе з-за кичери й залило золотом долину.
А ось підійшов і нічник, Микола Юринга. Був час виганяти. Війт відчинив браму, і живе озеро, що пле-скалося досі в берегах подвір'я, ринуло на майдан. Старший вівчар швидко відділив від овець корови й коні, передав гайдеям та стадареві, і ті погнали їх до стад, що стояли окремо. Вівці ж самі змішалися з загальною масою овець. Люди поспішали, бо сонце швидко підіймалось і з'їдало туман.