Опришки

Сторінка 3 з 86

Гжицький Володимир

Перший напився з потоку втомлений пес, що давно вже біг з висолопленим язиком. Гуцули підбігцем подалися до стоїща, оглядаючи його здалеку бистрими очима. Було тихе, мертве. Кошари позаростали травою і бур'яном, попід воринням повипиналися дурні гриби. На даху стаї, в якому бракувало двох дощок, сиділа синичка і дзвінко прощалась із передвечірнім сонцем. Принадно зеленіли по всьому стоїщу смеречки, що їм два роки тому Федір повтинав верхи, аби вшир розросталися. На них он вже нові паростки, густий мох. Вже зможуть захистити худобу і дроб'єта від зливи та спеки.

Усередині стоїща в багатьох місцях було поламане вориння, повалені пастуші стайки, подекуди зруйнована струнка 1. Усе це треба було полагодити до приходу маржини.

Але сьогодні на вівчарів чекала ще й інша, нагаль-ніша робота. Сьогодні мали добути живої ватри й поробити порядки в стаї. Першу роботу мав виконати сам ватаг. Переступивши поріг стаї, він зразу ж узявся до цього щорічного полонинського ритуалу, який так само виконували протягом століть його предки в цих горах.

Струнка — відгороджене місце в овечій оборі, де доять маток.

— Дякую тобі, боже, що ти мені допоміг увійти в цю стаю в мирності й радості. Так мені, боже, допоможи з неї зійти у мирності й радості. Єк мені господь святий допоміг зиму перезимувати, так мені, господи, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всему народові православному.

Проказавши цю давню молитву, Федір Штола зняв сардак, кинув у кут, обійшов заватру 1 і загнав навідліг сокиру в стіну. Тоді поклав на старе ватрище підкову, що її приніс із собою з долів, і проказав:

— Ти вже доста піхана й бита, але ще не горена, тепер маєш горіти — піхати й топтати тебе вже ніхто не має!

Молоді пастухи стояли в кутку й мовчки стежили за кожним рухом ватага, прислухалися до його слів, щоб, як колись самі стануть ватагувати, могли їх точно повторити.

По тих приготуваннях ватаг заходився робити живу ватру. Це й була найважливіша частина ритуалу. Не хвилювався, був певний, що добуде вогонь. Без поспіху, поволі витягнув з череса стару кількарічну букову губку, що її вдома добре випарив у лузі, а коли висохла, потовк так, що стала м'яка й піддатлива, розділив її надвоє і половинки повтикав у два кінці розколеного заздалегідь патика. Далі один кінець патика упер в одвірок стаї, а другий — в дошку, що її тримав один з пастухів. Залишалося ще намотати на патик посередині ремінь. Намотавши його двічі, Федір Штола один кінець передав пастухові, другий сам узяв у праву руку. Тоді, зручно впершись ногами в землю, моргнув хлопцеві й потягнув свій кінець ременя до себе. Хлопець шарпнув свій до себе, і вони, як пилу, почали тягати ремінь в протилежні боки. Патик, затис-нутий між одвірком і дошкою, жалісно заскрипів і вже за кілька хвилин почав від тертя затлівати. Від нього затліла губка, і синій димок, перший раз цього року, вибіг весело зі стаї і полинув на гори, даючи знати сонним верхам, що на полонині з'явились уже люди, що пора прокидатись, вилазити з-під снігових покривал, бо все одно за людьми прийдуть скоро отари і мусян-жевими дзвіночками, веселим блеяниям розвіють їх сонний спокій.

Заватра — курінь всередині огорожі.

Від затлілої губки бухнуло вгору велике вогнище, що не сміло вже загаснути протягом усього перебування пастухів і маржини в горах. А на підкові розкладено ватру тому, що на таку стаю, де лежить у ватрищі підкова, ніколи град не б'є; вона ж бо вже "бита й топтана".

Ватаг узяв із ватри головню і обійшов з нею стої-ще, проказуючи оченаш. Нарешті зупинився і проголосив:

— Як мене ніщо не перейшло, коли я тебе обходив з вогнем, так аби мені ніщо не перейшло через ціле літо худобу.

Сказавши це, кинув головню у воротях, якраз насе-редині. Цими ворітьми мала завтра входити маржина і, як сотні літ тому, мала переступати через грань. Щоб грань цю зберегти до приходу маржини, ватаг накидав на головню сухого хмизу і наказав пастухам увесь час підживляти огонь.

Поки впоралися з ватрою, залягла ніч. Нашвидку повечеряли харчами, що їх принесли з дому, і полягали покотом на купі смерекового гілля. Мали спати по черзі, бо хтось один повинен був підтримувати вогонь. Першим узявся вартувати ватаг. Казав, що спати не хоче, а насправді жалів молодих хлопців. Сів коло вогнища, підкликав пса, закурив люльку й задумався. А пастухи, потомлені цілоденною дорогою, одразу ж і поснули. Заснули перший раз цього року на горах. Крізь діри в даху моргали їм блискучі зорі, а вони уві сні щасливо всміхалися до них.

Пан Вижлінський-Псович з'явився в замку незадовго до смерті старого князя Каліновського. Мав він тоді одне прізвище — Псович. Привіз його князь із Варшави й одяг у лакейську ліврею. Ходили тоді чутки, що князь його в карти виграв. Молодий лакей Ян був високий на зріст, вродливий і припав до серця княгині. Службу свою виконував сумлінно, може, навіть надто сумлінно, бо по смерті князя, якого під кінець життя розбив параліч, він з лакея став відразу підстаростою і найближчим порадником княгині-вдови. Відтоді до прізвища Псович він і почепив додаток Виж-лінський, ба й поставив його на першому місці. Так наказано було в дворі величати новоспеченого пана

підстаросту. У селі, проте, він так і залишився Псо-вичем.

І от сей самий Вижлінський завітав тепер до війта. Розмовляли повагом. Дідушок частував дорогого гостя, а сусіди з острахом поглядали на війтову оселю, бо прихід цього панка не віщував селу нічого доброго.

Пішов Вижлінський з Дідушкового двору аж надвечір, і війт провів його далеко під лісок. Злегка похитувався після частування. Був задоволений. Пан підстароста повівся дуже ввічливо, називав його, Дідушка, паном війтом, розказав багато приємних новин, різних замкових пліток. Князь, виявляється, житиме в Космачі доти, доки не винищить опришків і не повісить Дов-буша. Ця новина була для війта найрадісніша. Іще довідався, що шлюб князя з княжною відбудеться десь через тиждень-два, дізнався, які будуть гості. Правда, пан Вижлінський називав такі титули й ранги, що Дідушок навіть вимовити їх не міг. Якийсь французький віконт став у нього французом без вікон, коли він оповідав вже своїм домашнім за вечерею про двірські події.