— То так було, чцігодне панство. Одного разу, вночі, вривається в мій дім, чцігодне панство, банда опришків на чолі з самим Довбушем. Не знаю, як увійшли вони й коли, але, прокинувшись, побачив, їх повну спальню. Уявляєте собі, панство, моє становище?..
Пан Ожга замовк і обвів поглядом своїх слухачів. Тоді, заохочений загальною увагою, повів свою розповідь далі:
— Подумав я про шаблю, чцігодне панство. Але подруга моя вірна, зброя моя шляхетська, що не один похід зі мною пройшла, була вже в руках тих хамів.
Пан Ожга відпив вина. Видно, розхвилювався.
— Я, правда, не злякався, як тут про мене сказав пан Вижга, але самі, панство, розумієте, що становище було неприємне.
Між гостей покотився легенький смішок, мов пір'я під подувом вітру. Але пан Ожга того не почув.
— Я кричу: "Ща то єєт? Цо то?" Аж тут до мене сам Довбуш: "Приймай,-— каже,— гостей, пане Вижго!"
Мені й від серця— відлягло. Не до мене, значить, прийшов, а до пана Вижги. От пощастило!
Тепер уже ледве стримував сміх увесь стіл, зде пай Ожга, захопившись своїм оповіданням, і зараз нічого не помічав*, Схвильовано сиплючи словами, розповів, як його опришки били канчуками і як, забравши всі гроші, що були вдома, та випивши всі вина, пішли з тою думкою, що пограбували не його, а пана Вижгу.
— Але я їм це відкрив,— з тріумфуючим виглядом закінчив пан Ожга,— коли вони були вже надворі, я через вікно їм гукнув: "Не Вижга я,— кажу,— бестії ви такі, а Ожга, щоб ви знали! І я вас обдурив!" Опришкам дуже було соромно. З тим і пішли.
Коли пан Ожга закінчив, зал гримів від реготу, а князь Сангушко аж плакав від сміху.
— Оце так обдурив, мосьпане! Ха-ха-ха! Ви, пане Вижго, постраждали? — повернувся він до супротивника пана Ожги.
— Щось не пам'ятаю, щоб дуже, ваша світлосте,— уклонився Вижга.
— І грошей їм не віддали?
— Я не такий щедрий, як пан Ожга.
Ожга сидів збентежений і тільки лупав очима.
— Тепер я знаю, який з пана Вижги приятель,— нарешті ущипливо сказав він.
При цих його словах сміх у залі трохи ущух. Князь Сангушко підвівся на своєму місці, а маршалок заспокоїв гостей. І князь заговорив:
— Коли вже навіть за весільним столом зайшла мова про розбійника Довбуша, мосьпане,— почав гордовито,— коли шановні панове погодилися самовільно осквернити свої уста його підлим ім'ям, то, видно, дуже він вже всім взнаки дався.
Гості закивали головами, а пан Ожга сказав, що життя нема від опришка, й заплакав. Сусіди заспокоїли його, а князь Сангушко вів далі. Сказав, що історія з паном Ожгою справді дуже болюча, бо ж ніхто з присутніх не гарантований від такого.
— Пан Ожга ще дешево відбувся,— сказав князь.— Нам відомі випадки, коли Довбуш убивав того, хто потрапляв йому до рук. Його гірська яскиня гірша від Дантового пекла, і коли б той хам знав твір великого поета, він, напевне, виписав би на дверях своєї печери: "Lasciate ogni speranza voi ch'éntrate" l.
Більшість гостей не второпало італійської фрази, і мало хто чув про Данте, проте це не завадило усім ще побожніше дослухатися до кожного слова промовця,
1 "Покинь усяку надію, входячи сюди",— напис над входом у пекло у творі Данте "Божественна комедія" (італ.).
бо ж він славився освіченістю. А князь тим часом ударився в історію, почав пояснювати причини, що породили опришківство:
— Не утиски підстарост та усяких війтів, як думає дехто, спричинили появу опришків. Це дрібниці... З хлопом і треба суворо, без того не можна. Gadzina musi bue ciemiçzona *• Причини далеко глибші...
І він згадав про голод, пошесті і мор 1710 року. Старші з присутніх пам'ятали ще те страшне нещастя.
— О мосьпане! Ось де була справдешня причина розвитку опришківства! А далі що сприяло цьому? Анархія в Польщі, це треба визнати, панство, хоч і важко це визнавати. А далі гамір воєнний по тім боці гір, де угри, маю на увазі вищі стани, пішли на допомогу Марії-Терезії австрійській, боротись за її трон. Далі бунти селянські на Україні, повстання на Волощині та знову й знову незгоди й брак єдності між шляхтою польською. Ось що сприяло розвиткові опришківства в горах, ось що покликало до життя Довбуша... Але не розбійництвом страшний нам Довбуш, мосьпане,—продовжував князь по невеличкій паузі,—і не грабунками, а бунтарством!
Гості непорозуміло зашептались.
— Не розуміють мене, панство? — спитав князь.— Я поясню. Ви пригадуєте, моє панство, який клич кинув Довбуш між хлопство? "Опришок світ рівняє"!.. Га?! Ви знаєте, що це значить? Хлоп задумав рівняти світ! Досі ще такого не було. Ні разу ще в історії цього краю не важився хлоп ревізувати закони божі. А цей збирається йти проти законів природи! Хлоп повстає проти бога! Це, мосьпане, нечувана річ. Це блюзнірство. Він мені рівним хоче бути!
Промова князя розвіяла веселий настрій гостей. Тепер тільки й розмов було, що про оборону, про те, як же все-таки винищити тих опришків. Посипалися проекти, поради, одні одних безглуздіші. Були й такі, що вимагали закликати військо королівське. Але князь Сангушко сказав, що тут треба обійтися без королівського війська і що з Довбушем повинно справитися палацове військо князя Яблоновського. Всі очі враз звернулися до молодого князя, і всім відразу ніби легше
1 Гадину треба пригнічувати (полъсък.).
стало. А пан Вижга в патріотичному запалі навіть заявив:
— Ми зберемо кошти й сили, а на чолі об'єднаних військ попросимо стати бравого офіцера, пана молодого, воєводу князя Яблоновського.
Слова пана Вижги вкрили гучні оплески і вигуки: "Niech zyje!", "Vivat!"
Ці слова і крики примусили князя Яблоновського відповідати, хоч не мав сьогодні охоти говорити. Він не відзначався ані хоробрістю, ані войовничістю. Взагалі був незадоволений з того, що на весіллі, замість бавитись і веселитись, люди почали розмову про якогось опришка і віддають йому більше уваги, ніж пані молодій. У цих місцях він був уперше, до того мешкав у столиці або за кордоном, у таку велику силу Довбуша, як тут говорили, не вірив.
— Не думав я, ласкаве панство і мої дорогі гості,— сказав він, підводячись,— що на найбільшому моєму святі, на весіллі, мені доведеться говорити не про красу і цноти моєї дружини коханої, а про розбишаку, шлях якого мусить закінчитись шибеницею. То правда, що Довбуш — розбійник не простий. Його ім'я знають і за межами нашої дорогої ойчизни. Дуже влучно, як і слід було чекати від такого великого розуму, схарактеризував небезпеку від Довбуша наш дядьо, світлий князь Сангушко. Я додам, що треба нам Довбуша дискредитувати! Як це зробити?